Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

ними було три варіанти наслідків досліду: успіх, вибух, нарешті, поразка, коли немає ні вибуху, ні реакції. Стався другий варіант. Басова твердить, що тут все було передбачено, крім сили вибуху, він виявився дужчим, ніж вони думали. Що ж нам робити тепер? Повірити Басовій і дозволити їй ставити другий дослід і наражати на смертельну небезпеку життя десятків людей? Вона твердить, що тепер усе ясно і вибуху не буде. Ми з вами можемо в це повірити?

— А спеціалісти що говорять?

— Наші консультанти? Вони говорять: щоб дійти висновку, треба провести наукову роботу, яка займе не менше, як вісім місяців. Лише тоді вони зможуть сказати, та й то не зовсім певно, права Басова чи обдурює нас. Адже це дослід з дуже мало розробленої галузі хімії. Що ж ми з вами будемо робити?

— Поки ті консультанти слово скажуть, Басова ще тридцять дослідів проведе, — розмірковував Зуб.

— Цілком вірно, — зрадів Малахов. — І ще мільйони державних грошей на вітер пустить. А головне, можливі жертви. Підстав для порушення справи у нас більше ніж досить. Найгірше те, що вона поспішає з новим дослідом. І вже, як азартний гравець, захоче відігратися. Чи можемо ми дозволити таке? Я хочу почути вашу відповідь і ваші заперечення.

— Є таке прислів’я — хто хоче вдарити, той кия найде…

— Пробачте, я хочу почути не прислів’я, а ваші обгрунтовані заперечення.

— Поспішність ще ніколи нікого не доводила до добра, Володимире Івановичу.

— Це знову абстрактний і досить туманний афоризм. Я починаю думати, що вам бракує логічно обгрунтованих заперечень. А повторяти глибокодумні прислів’я — справа найлегша.

Знову два рівні сизуваті димові кола попливли в повітрі, згодом, наздоганяючи перші, попливло третє, менше і не таке точне.

— Це, звичайно, правда, — сказав Зуб. — Прислів’я говорити — справа не така вже й складна… Та уявіть собі, як було б добре, коли б другий дослід Басової вдався… Нікого під суд не треба віддавати. Нову пластмасу здобуто…

— Тож, ви згодні, що на випадок нової невдачі під суд віддавати треба? Так чому ж за другий дослід, а не за перший або не за третій? Передбачена розтрата залишається розтратою, вибух — вибухом, а жертви — жертвами. Коли другий не вдасться, ви скажете — дамо можливість зробити третій, п'ятий, десятий. А на якому ж спинитися? Де тут принциповий погляд? Від вас я чую тільки ліричні побажання і ніяких логічних міркувань. Мені здається, ви інколи забуваєте про своє прокурорське покликання і стаєте дуже схожим на якогось ліричного поета. Мені навіть дивно, адже ви ще за Дзержинського в ЧК працювали. Звідки ж цей ліричний вантаж?

Іван Семенович Зуб знову глибоко затягнувся димом. Одне кільце вже зірвалося з його губів, Малахов нетерпляче чекав другого, а за ним відповіді, але двері відчинились, і Ганна Кирилівна Малахова зайшла до кабінету свого чоловіка. В легенькому осінньому пальті, весела, сповнена світлого, радісного почуття, яке приносить тільки вдало виконана робота, вона була такою гарною, що обидва прокурори, ніби за командою, посміхнулися і підвелись їй назустріч.

— Здрастуйте, люди добрі, — голосно заговорила Ганна, — не завадила я вашим справам? Скоро шоста, час уже робочий день закінчувати. А я з редакції бігла, думаю, дай зайду, може, додому разом підемо.

— Це винятково щаслива думка, — відповів Малахов, поглядом голублячи дружину. — Сідай на одну хвилиночку, ми тут з Іваном Семеновичем договоримо — і все, підемо обідати.

Він дивився на Ганну, і в цю мить всі справи, які відбувалися тут, в прокуратурі, здалися йому дрібними й мізерними в порівнянні з його коханням.

Як хороше, що вона зайшла! Останнім часом йому іноді здавалося, ніби між ними вже немає тієї незламної згоди, яка була раніш, але зараз всі ці сумніви зникли, як легкий димок під подувом вітру; небо над головою стало знову сонцесяйно блакитним.

— Сідай, будь ласка, — запросив він, підсовуючи крісло.

— Вашій розмові я не заважатиму? — перепитала Ганна.

— Ні, може, якраз навпаки, — замість Малахова відповів Зуб, і слова ці прозвучали багатозначно.

Малахов кинув на нього швидкий гострий погляд і зразу прийняв виклик:

— Ви цілком правильно сказали, Іване Семеновичу, — якраз навпаки: Ганна не тільки не завадить, а буде дуже корисною в нашій розмові. Отже, ви, Іване Семеновичу, думаєте, що я мушу залишити Басову на волі, дати їй можливість провести другий дослід, знову почути вибух і таким чином допомогти їй вийняти у держави з кишені ще п’ятсот тисяч карбованців і поставити під загрозу життя людей?

— А скільки мільярдів принесе успіх?

— Цього не знає ніхто — ні ви, ні я, ні Басова. Ні того, скільки мільярдів принесе успіх, ні того, чи він взагалі може бути, цей успіх. От ви, старий більшовик і чекіст, поряд з вами я — юний піонер, і я хочу почути вашу точну і цілком недвозначну відповідь.

— Яку саме? — ніби навмисне дратуючи Малахова, перепитав Зуб.

Він добре розумів логіку і силу доказів прокурора, гарячково шукав відповіді, переконливої, точної, не знаходив і намагався виграти час.

— Ви прекрасно знаєте, про що я кажу. От вам цілком точно сформульоване запитання: якби ви були на моєму місці, на місці міського прокурора, залишили