Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

що тут же десь приховалася велика скорбота, безконечне людське терпіння. Зникла з уст усмішка радости, і щось важке, серйозне положилося на тих гарних устах.

— А чого ж ви не перете, тітусю? Періть, я коло вас посиджу, — і Катруся примощувалася на перила містка.

— Спасибі вам, баришне... дай вам боже й здоров'ячка, і щастячка.

Баба знову розіслала своє рядно, брала звідти сорочку, полоскала її в річці, а потім, дуже розмахуючи праником, міцно била по полотну. Вода бризкала в усі боки, долітаючи й до Катрусі, і дрібні перлинки, блискаючи, обсипали її черевичок та низ спідниці. Задумливо дивилася дівчина на гру фарб і слухала, як жінка, зрадівши, що стрінула співчуття, оповідала про своє сумом та сльозами перевите життя.

— Батько й мати мої теж були люди небагаті, то ж я ще змалечку взнала, що таке недоїдок. Часом то вже так гірко приходилося, так важко, що й господи !.. А все ж молода була, здорова та й у батька-матери все ж якось свобідніше. Вони й досі ще, богу дяка, живі, на хуторі Безверхім, може знаєте, живуть. І яке там не яке було дівування, а все добром згадується. А вже як прийшла пора заміж виходити та вийшла, — от коли мене вже справжня біда посіла та й досі не кидала.

— Назнали батько десь хлопця, таки чоловіка мого теперішнього. Не то, сказати, десь у шинку вони з ним стрітилися, не то ще десь... господь уже там їх знає, а тільки приходять раз тато додому під мухою та й кажуть матусі:

— «Ну, стара, знайшов я собі зятя, а нашій Лепестині жениха».

— «Хто ж такий?» — це вже, значить, мати питають.

— «А от такий та такий!»

— І-і-і, лишечко!.. Цілком незнайомий!.. А хто ж він такий? А де живе? А що в нього є?

— А батько нічого й не знають: одно кажуть, що дуже гарний парубок, що він їм сильно понаравився. Ну, що ти тут будеш робити!., і чує моє серце, що пропаду я навік, і батькові не смію сказати.

— А хіба ви любили кого саме тоді?

— Е-е, баришне... Хіба любов для нас? За роботою й у гору глянути ніколи, а не то що... Не любила я нікого тоді, а так просто не хотілося виходити заміж за чужого чоловіка. Хоч би ще знала, що воно там таке, а то... ну, як же його так? А нічого не поробиш: батько сказали, так ти тут хоч провались, а вони від свого слова не відступляться.

— А чим же батькові той парубок так подобався?

— Та господь же їх святий знає.

— Що він — багатий був, чи що?

— Та де там багатий!.. Як поїхав брат із батьком-матір'ю до нього, так розказував потім: хатинка, каже, набік похилилася, двору того стільки, що курям проса ніде посипати; городчик на два кущики капусти, — ото й усе. А я брата питаюся: «який же він хоч із себе?» А брат і каже: «там такий рудий, як глина, та все носом підшморгує»...

— Матінко моя!.. Як почула я таке, так не знаю, що зі мною сталося. Прямо, вірите, руки на себе хотіла накласти. А тато як уперлися,—і хоч ти тут що хоч. Було, і мати просять, і брат просить, а я так прямо в ногах валяюся — і нічого!

— Та чому ж це, чому це так? — допитувалася Катруся. Вона не могла зрозуміти таких відносин між батьком і дітьми; їй дико здавалося, як це батько може відбирати все щастя в дочки та ще так спокійно, мов так і слід.

— Та хто ж їх знає чому. Мати, було, кажуть: «Ти б таки бога згадав на старість літ. Як тобі не гріх — рідну дочку топити власними руками. Та вже як тобі так захотілося горілки напитися, так я тобі ціле відро куплю, заливайся, поки не тріснеш.

— А тато руками замотають... Ох, ти ж, лишечко! Що ж мені в світі божому робити? І таке на мене, баришне, напало, таке напало, що я вам і сказати не можу. Було, чи за роботою чи так якось — дивись, і забудеться на часину. А далі, як згадаю, що за нелюба заміж іти, та ще за рудого, то як уплутаюся в волосся, так скільки ухоплю в жменю, стільки й видеру, от їй же богу, не брешу!

— Та вже матуся почнуть мене вговорювати: «і доченько, і голубонько, та чого ж ти вже так побиваєшся. Та живуть же люди й гірше того, та й терплять»... А я їм на те: «А чому ж, матінко ріднесенька, і я повинна погано жити, та ще може найгірше всіх»?.. То вони, було, вже нічого мені на те й не скажуть... А чула, чула таки моя душа своє лихо...

Сумно слухала Катруся того убогого оповідання,— і таке було в неї почуття, ніби падала вона в якусь сіру безодню. Все, що за хвилину ще перед цим притягало, чарувало, тепер відлетіло геть. Зблідли кольори розкішних квітів, верби сумно похилилися над річкою, і навіть саме сонце вже не сміялося так весело, як перед тим. А на душі зробилося так важко від цього елементарно-простого людського горя, наче хтось зі слізьми дорікав за лихий учинок. Хотілося когось потішити, заспокоїти й тихо голубити.

А між тим дівчатко, бачачи, що мати так довго й так спокійно розмовляє з баришнею, осміліло й собі підійшло до кладки.