Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

— Як гарно! — нечутно для самої себе прошепотіла Катруся, і приплив якогось невідомого щастя заволодів нею. Вона не знала, що то було велике щастя життя, щастя від того, що от існує оце всещедре сонце, зелені верби, жартовливі хвильки на річці й миготливий, повний запахів щебет птиць у глибині пишних корон.

Не вірилося й забулося, що десь існують на землі і біль, і горе; що окрім прекрасних контурів дерев, капризно зарисованих на куполі небес, є ще й бруд людських відносин, і ніч з похоронними риданнями, і шалений крик насилуваної женщини. І коли б з'явилася нараз тут горбата, з покривленими ногами й величезною головою істота — чи можна ж було би повірити, що й вона теж частинка цієї ж природи, а не плід чиєїсь злібно-хоробливої фантазії, — плід, що затремтить від однієї веселої усмішки сонця й щезне від подиху вітру з-за верб.

«Боже, боже!» — шепотіла Катруся. Наче стомлена, притулилася вона до дерева і вся віддалася почуттю краси. Душа оновлялася, хотілося піднятися вгору, як птиці, і як метелик, летіти з квітки на квітку. Хотілося як-небудь ще інтенсивніше відчути всю оцю розкіш, щоби тремтів і завмирав кожний нерв, і щоб кождий звук, пляма й момент тисячею незримих стежок прийшли до свідомости, заполонили всю істоту — але сил душі не ставало зрозуміти усю ту красу. Розтопитися, розплистися хотілося в оцім божім зачаруванню, аби навіки бути з'єднаним з кожною билиною, з кожним атомом пересиченого ароматами повітря. І сльози, щасливі сльози, виступили на очі, а вуста усміхалися й цілували ввесь світ.

А на тім боці ріки з-за блідо-зелених верб нараз показалася чиясь голова, пов'язана чорною хусткою. То була якась баба.

Подивившися довкола й не помітивши панночки, баба боязко виступила на стежку. На плечі тримала вузол, в руках держала праник.

— Оксано, а Оксано! — кликала вона, стримуючи голос. — Ах, ти, погана дівчино! Іди сюди та поглядай, а то як застукають...

Розв'язала вузол, поклала білизну на невеличкі кладочки коло містка й готовилася прати.

На стежку вибігла маленька босонога дівчинка. Вона, як мишеня, повела голівкою в усі боки і, помітивши панночку, закричала:

— Тікайте!.. Он бариня стоїть!..

Жінка засуєтилася, почала як попало кидати своє лахміття назад у рядно. Одна сорочка впала в воду. Хотячи її піймати, перелякана баба штовхнула все рядно у воду, не перестаючи приговорювати:

— Ох, матінко!.. Ох, господи!.. Ох, боже ж мій!..

Дівчинка давно вже зникла десь між деревами.

Катруся підійшла до берега.

— Здрастуйте, тітко. Чого це ви так перелякалися?

Баба нічого не відповідала, тільки безперестанно кланялась.

— Чого ви так перелякалися? Хіба вам забороняють тут прати?

— А забороняють, серденько, забороняють. А ви хіба... хто такі будете?

— Я приїхала сюди до подруги погостювати.

— До баришні Соні?

— Еге ж. А оце вийшла погуляти в саду.

— Погуляйте, погуляйте... Ох, пора ж мені бігти додому, — і баба знов почала вкладати білизну.

— А чому ви спішите? Ви ж прийшли прати.

— Та хотілось... трішки тут...

— Так чого ж ви уходите?

— А хіба можна?

— Та звичайно можна, що ж тут такого? Невже вам і такого пустяка не дозволяють?

— А не дозволяють же, серденько, не дозволяють. Та тут садовник як побачить, так лиха й не обберешся. Як застукав мене раз, так я не знала вже, куди й тікати. І праник кинула та тікала.

— Так пощо ж ви ходите сюди, коли так? Хіба іншого місця нема?

— А де ж ти його візьмеш, того другого місця, коли річку так обгорожено панськими плотами, що й доступу до неї нема? А обходити сад дуже далеко, та ще в мене нога болить, то воно вже й зовсім погано. От таке й виходить, що роби, як знаєш. А в брудному ходити теж не той...

— Так ви попросіть бариню, щоб вона дозволила.

— Е-е... з-за такої дурниці та ще бариню безспокоїти. Та ще чи й дозволить? Бо хто ж і заборонив, як не бариня. Раз вони забули в купальні якийсь перстень чи серги, я вже не знаю, а воно візьми та й пропади, хтось узяв, значить. Ну, хто ж його знає, хто іменно узяв. Мало хіба в них у дворі народу? Усі ходять усюди слободно, їм усе й видно, що, де й як лежить. Ну, і хапнув хто-небудь. А бариня думає, що то з чужих хто. А хто ж там з чужих у ту купальню заходить? Не інакше, як свої. А бариня в одну душу — то баби, бо вони сюди прати ходять. Ну, от з тої пори й погано нам стало: або отак прокрадайся, як злодій, або йди в обхід саду хто й зна куди.

Катруся з якимось сумом слухала того простого буденного оповідання. Ця затуркана жінка вже самим виглядом посіяла жаль в серці дівчини — і ввесь її прекрасний, світлий настрій розвіявся, як туман. Одним ледве помітним дотиком зруйнувало його життя... До болю яскраво відчулося нараз, що довкола не лише квітки та зелень верб над тихою рікою, а