Адам Багдай - Пірати Співучих островів

у порожнечі. Мав удавати рибу, а тим часом трусився, як драглі. Ноги мені дрижали, щось стисло горло. Бачилося, ніби я стою на дев’яностім поверсі хмарочоса.

На щастя, у мене зосталися ще рештки честі та відваги. Заплющивши очі, стрибнув. Думав, що лечу в чорну прірву, але враз перестав думати, бо гепнувся черевом об воду і, здалося мені — от-от розлечуся на шматки.

Не розлетівся, тільки страшенно мені пік живіт і стидно було, що не потрапив скочить у воду так, як риба. До того ж я глитнув чимало солоної води і взагалі геть скомпрометував себе.

— Не журися, — втішив мене Іво.— Кожному спочатку важко. Скоро навчишся, от побачиш.

Душа-хлопець цей Іво. Коли мене хотіли спалити на вогнищі, він урятував, а тепер навіть не закпив, просто сказав: «Не журися». Проте я журився, тільки від того мені не легшало, тож я перестав журитись і почав захоплюватися Івом.

Геніальний! Ви тільки уявіть собі — хвилину тому він був шляхетним вояком, а тепер став ловцем перлів. Надів ласти, в одну руку взяв скриньку із скляним дном, у другу — коротенький спис і пірнув. Затамувавши подих, я стежив за його рухами: Іво плив неквапно, м’яко махаючи ластами. Раптом його спис блискавкою пронизав воду. А коли Іво виплив і висунув спис із води, на вістрі його билася красива риба.

— Браво! — гукнув я.

Геля заплескала в долоні.

— Він мастак,— пояснила.— Позавчора зловив трикілограмову зубатку.

— А що це таке?

— Риба, та ще й яка риба! Найсмачніша з усіх на світі.

Іво має інстинкт і завжди влучає.

— І як це він робить?

— Ба, запитай його!

Іво сяяв усмішкою. Поблискував білими зубами і переможно вигукував, як ото ескімос, котрий зловив на гарпун тюленя. Я був страшенно радий, що познайомився з цим хлопцем. Може, навчить мене полювати під водою на зубаток? Але найперше я мав би навчитися пристойно пірнати.

Навчився, тільки не тоді, бо тоді раптом відчув, як мені кишки перевертаються, а пірнати з перевернутими кишками — це не таке легке діло. Отож я сказав, що не завадило б перекусити й підкріпити сили. У відповідь Іво зняв з дротика рибу.

— Візьми, може, вам пригодиться.

Я не хотів брати, але Іво умовляв мене так щиро, що трудно було відмовитись. До дядечка я повернув з чудовою рибиною. Дядечко привітав мене радісним вигуком:

— Чудо! Кажу тобі, Марцінку, це просто поезія!

— Оця риба? — спитав я.

— Ні. Суп філософів. Ти зроду нічого такого не їв.

Я зазирнув до казанка. Те, що там побачив, нагадало мені мулярський розчин, засмічений листям з оливкового дерева. Я був певен, що коли з’їм цю лемішку, то вона заб’є мені кишки.

— Чого це ти такий смутний? — запитав дядечко.

— Бо впевнився, що не вмію до пуття пірнати.

— Навчишся! А тепер сідай їсти.

Коли я б навіть ліг, як то робили стародавні римляни, то й це мені не помогло б. Відчував, як мене нудить. А дядечко тим часом насипав у два судки супу, сів під товстим оливковим деревом і заходився трапезувати. Я з жахом дивився, як він уминає ту лемішку і апетитно облизується.

— Чого ти не їси? — спитав він, побачивши, що я задумався.

— Гаряче, — ухильно відказав я.

— Їж, бо як прохолоне, то буде не такий смачний.

Радше б він сказав, що суп затвердіє, як бетон, і тоді не здолаєш узяти його з судка. Але для годиться я почав дмухати, хукати і вдавати, що мені страшенно хочеться цього супу філософів. Тим часом дядечко облизував ложку.

— Ну як, смачно?

— Фантастично,— буркнув я крізь зуби.

Врешті набрався духу. Взяв зубами з ложки кілька зерняток рису. О диво! Та це не мулярський розчин і не бетон з рисом, а чудовий, найсмачніший суп, який я будь-коли їв.

— Вершина кулінарного мистецтва! На золоту медаль! — вигукнув я.— Ви, дядечку, справжній чародій. Як це ви зробили?

Дядечко глузливо примружив око.

— Саме зробилося. Я висипав усе в казанок, а божок — покровитель кухарів та волоцюг — зробив решту.

Відтоді я запідозрив, що дядечко уклав таємну угоду з магічними силами і продав ідолам свою душу.

4