Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— У мене Юрові лист від Гані.

— Атож! Давно бачилися!

І засміялися обоє, уже підхоплені танцем, тоді як місцева старшина потягла хробричан до буфету, щільно обступивши їх з усіх боків.

Чи рішення Балча було щире? Чому не пішов він з усіма до буфету, щоб допильнувати свого жартівливого вироку? Ці думки зринуть в Агнешки кількома годинами пізніше. Поки що ж вона не могла здогадатися, а тим більше визначити, якою мірою вплинула на мінливий і раптовий настрій Балча ота мить, між наказом Завислякові, Максові й, нарешті, Семенові,— мить, коли помітив її й Стаха, причаєних коло дверей та готових вийти. Януарію, Максе, подбайте про гостей, сказав, і це мало значити тільки те, що значило, але нараз побачив він їх удвох, та ще й попід руку, і додав: а ти, Семене, залишся тут. І тоді Семенові тихо, але вона розчула, та над тим не мала часу, а може, й не хотіла замислитися: не тут і не дуже; ти відповідаєш.

А Семен хитнув головою: розумію, мовляв.

Та Агнешка не розуміє й воліє про це не думати. І так надто розігрується нового, неясного для неї. Змучена розплутуванням задавнених чвар, огорнута невеселими думками, дозволяє вкрай знетерпеливленому Стахові вивести себе на подвір’я, на свіже повітря. І вдячна йому, що він нічим не цікавиться, не допитується. Так і повинно бути. Бо ж найважливіше, що вони, нарешті, самі.

Вона веде Стаха до затишної затоки, щойно вранці відкритої. Той же човен колишеться на легенькій прибережній хвилі — човен, напевне, Кондерин. Червоне сонце безхмарно котиться на захід. Незвично тепло. Якби годинник не показував ще вельми ранньої пори, якби червінь та золото прорідженого листя дерев не вказували на пізню осінь, можна було б подумати, що це серпневий день.

Агнешка розстелює на піску зняту з шиї косинку й вкладається долі, зітхаючи протяжно, з полегшенням. Руки переплітає під головою і вдивляється в непорушну блакить неба. За хвилю тінь Стаха обдає її повівом холодку, ось він і сам сідає поруч і, вже не заслоняючи сонця, схиляється над нею, заповнює небо своїм ніжним дитячим обличчям, рівними плечима, ще від літа смаглими грудьми, припорошеними пухом, що не дуже і йде його стрункій постаті. Той торс таки темніший, темний, як мідь, і гладенький, як мідь. Тут він — мій Стах. Думала про нього: мій. Вдивляється в нього, нібито й бачить уперше, його та його тіло наге. Хоч і не раз були разом на прогулянках, бували разом і над морем. Звикли без освідчень думати про себе так, як це думають про кохання. Але відкладали зі дня на день і освідчення, і кохання, підсвідомо вичікуючи, що кохання з’явиться саме й заговорить теж саме. Це інші, невтаємничені, назвали їх нареченими. Він її зворушував. Після маленького Кшися він був другим, хто будив якесь сердечне почуття. Подобались їй його пестощі. На щастя, не скидався на своїх колег, молодих лікарів, принципово цинічних розумників та хвальків. Отож любила його пестощі. Завжди могли і вміли дивитися одне одному в очі просто, з щирою посмішкою. Чи то від його цілунку, хоч би й у шию, несподіваного й випадкового, сипонуло по тілу морозом? Чому сьогодні вперше якось по-іншому бачить його наготу? Немовби осібну, ніби відділену від свідомості, що це її Стах. Отой гладенький торс. Але їй приємна близькість Стаха і його рука на грудях, і коли так, як ось зараз, нахиляє обличчя, а його губи, щораз ближчі, збільшуються в її очах — поки аж сама не відхилить голови вбік, тільки кутиком губ відчуваючи тепло поцілунку.

— Не хочеш мене поцілувати, Агно?

— Неправда. Хочу. Побачиш.

— Якась дивна ти сьогодні.

— Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.

— А ти?

— Мені запізно. Я почекаю.

— Як хочеш.

Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце — над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.

— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.

— А навіщо повертатися?

— Мушу.

Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.

— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.

— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.

— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.

— Прошу тебе, не починай усе знову.

— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.

— Ти міг і повернутися, я не забороняла.

— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?

— Боронь боже! Його дочка непогана.

— Агно!

Мовчать довгенько, обоє розгнівані.

— Агно,— повторює вже лагідно,