В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

закінчиться знущання і вони мене покинуть. Стриже, скубе, а пани та челядинці регочуть, гоготять.

– Ну, а тепер він поїде, – промовив один з панів. – А заверніть лиш сюди отого хлопа! – вказав він челядинцям на воза з конем, що на ньому їхав попід лісом якийсь селянин.

Побігли верхи челядинці, завернули того селянина з возом та пригнали сюди. Тремтить зляканий селянин, падає до ніг панам та благає, щоб вони його не займали. Але челядинці, з панського наказу, одшмагали нагаями селянина і прогнали геть від воза. А потім випрягли коня, посадили мене верхи на нього, прив’язали віжками мене до конячої спини, щоб сидів та не впав, а руки зв’язали позад спини. Дивлюсь, вони збирають, у кого тільки була, губку з кисетів та прив’язують оту губку коневі до ніг, а потім підпалили губку й пустили коня.

Припекла губка ноги коневі, поніс він мене що було сили. А я, зв’язаний, не поворухнуся. Чую, що пани та челядинці регочуть та вигукують. Ще почув я, так наче крізь сон, що регіт разом ущух, почулися постріли з рушниць, знявся галас.

Не пам’ятаю далі, що було зі мною. Втомлений, змучений, а до того закривавлений, я зомлів...

Коли я проснувся, відчув, що в роті в мене і в горлі щось упекло, мов після горілки. Чую, хтось балакає.

– Буде живий, – промовив чийсь голос.

Я розплющив очі, бачу – біля мене сидить якийсь чоловік, з суворим обличчям, вуса з сивизною, а очі в нього такі гострі, що мов крізь тебе дивляться. У руці він держав пляшку, мабуть, з горілкою. Неподалеку від нього стояв другий чоловік, обіпершись на дерево. Вони обидва озброєні.

– Ну, підводься, чоловіче, коли живий, – промовив отой, що сидів біля мене.

Підвівся я, сів. Бачу, що я лежав на купі сухого листя, на узліскові. Глянув на другий бік, аж неподалеку від мене стоїть прив’язана до дерева коняка, що на неї мене були посадили панські челядинці; на шиї коняки висів аркан.

– Дивишся на конячку? – запитав отой, що стояв біля дерева. – Коли б оця конячка не попалася на аркана, то був би ти з нею в проваллі, як два мішки з кістками, – додав він.

– Не будемо ми тебе розпитувати, що було з тобою, бо ми все оте бачили, – сказав сивоусий чоловік. – А тепер ти кажи, чи далеко тобі додому?

Я сказав.

– Ну, тоді ти доїдеш на оцій коняці, тільки вже не зв’язаний, – сказав другий.

– Не турбуйся, тебе виведуть на шлях, а там уже недалеко додому, – заспокоїв мене сивоусий.

– Я бачу, добрі люди, що ви мене врятували. Я хотів би знати, хто ви такі, щоб знати, за кого молитися, – сказав я.

– Знати, хто ми, тобі зовсім не треба. А від усіх молитов нам буде ні холодно, ні душно. Ми собі ми, та й край. А ось може трапитися, що й ти нам станеш у пригоді, – одповів сивоусий.

– Чим і кому зможе стати в пригоді отакий злидень, як я, та ще до того й єврей?

– Нам байдуже, хто б ти не був, хоч би й циган. А коли тебе катували наші вороги – пани, то ми мусіли тебе рятувати. Сідай лиш на коня та рушай додому. А отих панів не бійся, та й нікому вже не будуть вони страшні, – промовив сивоусий і так посміхнувся, що мені тоді зробилося чогось страшно.

Сів я на коня та й рушив помалу слідком за другим чоловіком, що йшов узліском поперед мене. Проїхав я небагато, балакаючи з ним, коли зустрілися нам ще декілька озброєних людей. Вони запитали щось у нього, він їм одповів, але про віщо вони балакали, я тоді не розумів, бо вони промовляли якісь незрозумілі для мене слова. Побалакали вони та й пішли.

Коли ми були вже край узліску і було видно поле, поводир позирнув на мене і мовчки вказав мені набік у ліс. Я глянув і з переляку трохи не впав з коня. Я побачив, що на гіллястому дереві висіли чотири трупи. Мені не треба було вгадувати, чи пізнавати, хто висить: то були чотири пани.

Вивів мене він на шлях, розпитав, де я живу, вказав мені, де Чернігів, і пішов знову до лісу».

Замислився Абрум, закінчивши своє розповідання. Мабуть, переживав у думках свою пригоду.

– А знаєш ти, хлопче, хто був отой сивоусий? – запитав він. – То був Старий... – промовив він з пошаною в голосі, трохи не побожно. – А через оте в мене для Старого та його товариства – немає суботи, коли треба.

Самко зрозумів тепер, що є спільного в Старого з Абрумом. Абрум був таємний прибічник і допоміжник розбійницький, і від нього розбійники знали, що робиться в місті Чернігові.

Аж ось хтось постукав у двері з другої кімнати. Абрум пішов. Самко лишився сам і після Абрумового оповідання почав думати про Старого та його товариство. Он які вони оті розбійники! Вони боронили покривджених і карали катів. Ховалася в лісі правда. Які ж вони розбійники, коли в них є правда?

А кривда не ховалася, вона вільно жила, ходила в рясах та блискучих мундирах, жила по монастирях, церквах та пишних будинках.