Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

Та ледь журналіст вирішив хоч якось підбадьорити «мушкетера», як той заговорив несподівано рівним, майже безстороннім голосом:

– Вона була милою й прекрасною дівчиною. Можливо, це здасться затертим літературним штампом, лютою банальщиною, однак по-іншому сказати не можу: янголятко, хіба що без крилець!.. Моя Віка. Вікуля. Я кохав її безумно, по-божевільному буйно, вона ж лише посміювалася наді мною. Іноді говорила смутно: «У нас із тобою справжній мезальянс[30] виходить – геній технічних наук плюс сіренька, цілком безперспективна лаборантка. Так буває в книжках, але у житті так не можна».

– Ви працювали разом? – про всяк випадок уточнив Олег.

– Ну так, хоча тепер це абсолютно не важливо… Набагато важливіше в цьому випадку хоча б те, що генієм технічних наук уперше назвала мене саме Віка. Але я й подумати не міг, що то є тривожна ознака, на яку варто звернути увагу! Я тоді взагалі був молодим дурником, тому волів не думати, а просто кохав мою Вікулю – от і все. Вона була потрібна мені як… не знаю навіть!.. Як повітря?… Як моя робота?… Як саме життя?… Напевно, як все це, разом узяте й зведене у квадрат. Ні, мабуть, навіть у куб.

– Що ж все-таки перешкодило вашому взаємному щастю? – обережно поцікавився Олег. – Про кохання ви говорите в минулому часі – отже, примхливе кохання скінчилося?

Араміс зупинив журналіста помахом руки і продовжив:

– Не кохання скінчилося, а вона… Вікуля, тобто. І не скінчилася зовсім – просто померла. Через нього, через покидька цього, через наркомана.

Не розумію навіть, коли це сталося. Я саме по маківку в дисертацію провалився, справа впритул до захисту підходила, клопотів вище даху – причому набагато, набагато вище! Тим більше, що одразу ж після захисту… ну, не одразу, зрозуміло, а через місяць-другий ми домовились розписатися. Можете уявити, як я носом землю орав, аби швидше, швидше!..

А ледь захистився – отут і з’ясувалося, що не до весілля вже. Виявляється, моя ненаглядна Вікуля встигла пристраститися до «коліс». Коли викликав її на розмову, вона сказала, що навмисно так розсудила: мовляв, якщо пити почне – перегаром тхнути буде, якщо колотися – сліди в районі вен видадуть. Зате екстазі, мовляв, штука інтелігентна, ковтнула піґулку – і таке щастя настає!.. Й одразу ж вона щасливою стає від того, що доля подарувала їй кохання генія технічних наук. Та й не помирає від «коліс» ніхто – мовляв, це все дурнуваті вигадки тих, хто жодного разу в житті покайфувати по-справжньому не наважився.

«Мушкетер» замовк, щоб відсапатися, тоді Олег запитав:

– Наркотики просто так, здуру, ніхто приймати не починає. Може, її щось іще не влаштовувало?

– Ні-ні, цього вистачило. Кажу ж, нещасна моя Вікуля все ніяк не могла збагнути, за що геній технічних наук покохав її – «сіреньку мишку», таку звичайну, нічим не примітну?! Мучилася цим, щастю своєму ніяк повірити не могла, сумнівалася. А я, дурень, з дисертацією в цей час длубався…

– Як усе почалося?

– Як?… Пішла Віка одного разу до подруги, а там цей сидів.

– Хто?

– Та оцей от юнак палкий з поглядом палахкотливим!!!

Араміс зі злістю смикнув мишку, клацнув на якийсь значок у відкритій теці, і на моніторі виникло велике фото худого й занадто вже блідого мужика, зів’яла шкіра на обличчі якого навіювала думки про маску.

– Отже, ледве розповіла Вікуля про свої страхи й сумніви, як подружка і говорить: «Чуєш, Мертвяче! Треба дівчинці допомогти, тож випиши їй піґулочку щастя». Так, між іншим!..

«Мушкетер» наморщив чоло, трохи поворушив губами й мовив:

– Я коли хвилююся, то увесь час забуваю. А розповідати цю історію без хвилювання… навіть відрепетирувавши попередньо!.. Даруйте, не можу. Але я справді забув сказати, що покидька цього Мертвяком звуть.

– Так, не дивно, – обережно погодився журналіст.

– Оцей самий Мертвяк і підсадив мою дорогоцінну Віку на «колеса», поки я дисертацію захищав. Щось я, зрозуміло, навіть відчував. То якісь дивні перепади настрою, то час від часу руки в неї тремтіти починали. Однак я сам був не в найкращій формі. Думав, у Вікусеньки просто нерви, як і в мене. Звідки ж було знати, що це «колеса» так діють!..

І ще дещо істотне: екстазі з алкоголем погано сполучаються. Але під час рішучої нашої розмови я був настільки ошелешений почутим, що не стримався й закатав формений скандал. Мовляв, про яке весілля тепер може йтися, коли наречену терміново лікувати потрібно?! Та й яке там лікувати – вже, без применшення, життя рятувати!.. Вікуся ж почула тільки те, що здатна була почути у тодішньому своєму стані: весілля скасовується, хоч я й захистив кляту свою дисертацію. У цьому є й моя провина.

Олег негайно все зрозумів, однак не ризикнув перешкодити Арамісу виливати задавнене горе:

– Вікуля вирвалася від мене й кулею помчала до себе. Удома зжерла чергову «піґулку щастя», тільки цього разу запила її коньяком, що купила колись і тримала спеціально для мене… на випадок непередбаченого торжества. От коли після «коліс» видула цілу пляшку коньяку – серце й відмовило. Уявіть цей жах: дівчині якихось двадцять чотири роки, а вона від інфаркту трансмурального на той світ пішла!.. Поки «швидка» приїхала, уже не було кого рятувати.

А бачили б ви її квартиру – от де жах! Я якось раніше не замислювався, наскільки стрімко порожніє житло людини, яка живе заради чергової дози. Вона ж