Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.

Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.

На забрьоханій білій кобилі Блискавці під'їхав комчоти.

— Що, викупались добре, хлопці?

Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав «людей» своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.

— Що, скучно стояти на місці? — знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. — Нічого, зараз поїдемо.

І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!

Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, — товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і «трепло». Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ — дощ, утома — хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.

Поруч — товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.

Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.

Далі, збоку, — товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають — значить, так треба. На те — червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.

— Товаришу комчоти, — вихопився раптом із рядів улесливий голосок.

Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.

— Ну? — протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.

— Товаришу комчоти, скоро поїдемо? — продовжував той же улесливий голосок. — Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…

Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:

— Скоро, скоро… — знову протяг і вже сухо додав: — Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?

Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в «строю». Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, — треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) — треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в «строю». Під’їхав джура[8].

— Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.

Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотириста-п’ятсот кроків лишали одного кіннотника.

— Товаришу Шпак, — почув Коля голос комчоти. — Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.

Коля звернув на бік і зупинив Європейця. «Ваше місце», — промайнули в мозку останні слова командира.

Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білясто-сизі хвилі по молодому житі. А десь, ген-ген, аж на самому обрії, знову мріла туманисто-синя смужка далеких лісів.

Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.

Минула година, друга. Стояти так на одному місці було дуже нудно, до того ж сонце випило вже крізь тонку гімнастерку останній піт із тіла. Від довгого сидіння на сідлі болів поперек. Коля трохи від'їхав від узлісся і ген-ген праворуч побачив червоноармійську постать на коні, що так само нерухомо маячила біля лісу.

Було відомо, що через увесь бір пішла піхота, можливо, що бандити (які були тут ранком) далеко не втекли, і кожну хвилину в бору можна було сподіватися почути постріли.

Минуло ще довгих двадцять хвилин. Проскакав «зв'язок» і зник десь за деревами. Європеєць зовсім занепокоївся,