Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

сільрадою, тобто вибраною просто тут радою сільських депутатів. І будуть неначе всі й від народу, але свої «таваріщі». Тож нехай далі спалахують стихійні погроми поміщицьких маєтків та переростають у протистояння між самими селянами. Навіть коли в криваве побоїще перейде, і таке на руку більшовикам. А якщо не вийде з першого разу, на все є свої люди – провокатори, які знають, що треба робити, аби демократична революція переросла в громадянську війну. Насамкінець ще можна організувати насильницьке захоплення влади та встановлення необмеженої диктатури.

– І що ти зрозумів із тієї нісенітниці, яку наплів твій грамотний знайомий? – спитала Настя, коли той пішов від них.

– Зовсім би не повірив, якби раніше. А що тепер заперечувати, коли воно вже почалося, – він теж кліпав очима та розводив руками. – Поживемо, то й побачимо, – останнім часом вони все частіше повторювали такі слова.

Зачинила й Настя свої двері. «Буває й не так, – проказала вже в хаті. – Одні громлять, а інші в них те награбоване забирають та назад його віддають», – чула вже й про таке, бо все навколо так розбурхалося, що навіть комендантська година не могла цих людей утихомирити.

– Чи то правда, що в Ізюмі Совєт і новий більшовицький повітовий виконком за громадянську війну, навіть будуть її підтримувати? – спитала вона наступного ранку в Григорія. – І не пошепки про це говорять, а в своїй резолюції проголосили: «Хай живе громадянська війна! Хай живе безпощадний терор!» – повторила те, про що вже всі люди говорять.

Вона чистила одяг свого військового коменданта, аби охайним відправити з дому. Він і сам усе робив не гірше від неї, начищав і чоботи до блиску, але їй щоразу хотілося догодити синові.

– Чого мовчиш? – розігнула спину й чекала відповіді.

– То все тимчасово, і не потрібно на нього зважати, – різко обірвав її.

– Оце так! – вона аж сахнулася, таке почувши. – Уже півтора місяця як у пеклі живемо, і не зважати?! – останнім часом і його не розуміла. – Розігнали з’їзд повітового селянства! Більшість, бачите, там за Українську Народну Республіку, за те, щоб усе мирно робилося, за те, щоб землю забрати та нарешті селянам роздати. А їх таке не влаштовує. Сподобався більшовикам сценарій, який місяць тому в Києві вдався, то чому б і тут так не зробити? Тоді вони в Харків перебралися, де проголосили Совєтську Українську Республіку в складі Росії, а тут – наступного дня притягли якихось людей у реальне училище і провели свій бутафорський з’їзд. Треба ж було в усіх владу позабирати, щоб потім одноголосно робити, бо наша демократія їм як кістка в горлі. Ще й намагаються так усе подати, ніби люди самі те роблять. От бісова кров! – і таке її бісило. – А ізюмських людей на їхньому з’їзді майже не було. Виходить, не тільки зброю та військових сюди везуть, а й своїх цивільних москалів? І вгадай потім, свій то чи чужий сидить та руку піднімає. Оце називається одноголосно, – спинилася та знову глянула на Григорія, ніби він того не знає.

Ще й про земство нагадувала, яке вони розігнали, повітову раду, думу, міську управу та громадські комітети. Знала й, навіщо встановили комендантський час – аби за вечір та ніч більшість депутатів кинути у в’язницю.

– Ви все сказали, мамо? – він не усміхався, як було іншим разом. Був навіть занадто серйозним. – Я поспішаю, – і вже збирався до дверей.

– Куди ти? Вирішив, що я сама з собою поговорила і все? – від здивування Настя розвела руками.

– Встигли себе й мене розпекти. Чи ви хочете, щоб я когось убив? – його обличчя враз стало суворим. – Одного, двох, а хтось мене. То це ж не вирішить наших проблем, – здається, такого гострого погляду на його обличчі вона ще не бачила. – Навіть на війні було легше, – додав наостанок.

Вона вже звикла, що він небагатослівний, зате скаже, як відріже. Навіть зайвими питаннями йому не докучала з того часу, як він із війни повернувся. Але інколи її проривало, як цього ранку. Однак легше від того не ставало.

Григорій більше не підняв голови, не глянув на неї, навіть кашкет надів аж на вулиці – мабуть, і не чув, як до нього здоровкались якісь люди. Що було в його грудях, вона ніколи не знала, а сьогодні відчула страшенний жар, неначе там усе горіло. «І навіщо розпочала ту розмову? Навіщо наполягала на якомусь поясненні? – шкодувала, налякавшись. – І розв’яжуть війну, ось побачиш! – усе ж хотілося довести синові головне. – Справжні антихристи, а не брати», – подумала про тих горлопанів, яких люди вже почали боятися.

Так і стояла посеред хати, намагаючись себе заспокоїти, бо їй і жалітися нема кому – донька знову пішла в шпиталь за пораненими доглядати, Прокіп приїде на день-два і поспішає повернутися на шахту, а Аким може лише заскочити на декілька хвилин, аби побачитись, бо й одежа у нього є, і не голодний. Тільки не питайте, чим займається, бо й він сердитись буде. Тимофій з Меланією вже б розписалися, але не хочуть у більшовиків отримувати документ про своє кохання. «Оце таку сім’ю ти маєш, Насте», – аж стрепенулася від Мусієвого голосу. І побіг її погляд по всіх хатніх кутках. «Та чула ж, – ніяк не могла заспокоїтись. – Зовсім поряд говорив, навіть зітхнув після того. Ще раз усе переглянула від порога до самого покуття, поки спинилася перед його фотокарткою. – Уже й ти дорікаєш. Гадаєш, якби тут був, щось би змінилося? Ні, Мусію, час настав інший, та такий, що дівся б кудись від нього, тільки нема куди, – від її слів, здавалося, й фотокартка заворушилася. – І щойно одні події відійдуть, як другі накотять, неначе хтось навмисне затягує у свій коловорот».

Чи мовчки стояла, чи далі сама з собою говорила, не знає. Опам’яталася, коли в тому коловороті свого Гришку та Акима побачила.

– О Господи! – аж крикнула на всю хату.

– Тихо, – баба Палажка торкнулася її плеча. – Тихо, Насте! – придивлялася до її аж пополотнілого обличчя. – Ти не захворіла, бува? – мацала їй лоба та дивувалася, що та й не чула, як двері рипіли, коли вона заходила.

– Погано мені, – уперше в житті вона їй жалілася. – Таке враження, що розходяться мої діти хто куди і більше