Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Мамо, спиніться! – благала донька. – І ми не з багатих, і наш Гриць по наймах поневірявся, – доводила, що вони з однакового соціального середовища.

– Придумала порівнювати, – мати аж здивувалася. – Григорій більше року на фронт просився, а той отирався тут, навіть унтер-офіцерського звання не отримав. Григорій усе здолав самотужки – і найми пройшов, і всі військові щаблі за три роки на фронті, а той усього місяць воював. Теж мені ветеран війни. – Мати так розійшлася, що доньці більше не вдавалося й слова вставити. – За те, що збурив цілий ескадрон до дезертирства, за те, що й сам не здав зброю, українська влада й розшукує його, – марно думала, що донька хоч здивується. – Але й поліція за ним ганяється, а це вже інше: або мародерство на його совісті, або розбещеність, – та й цим не налякала свою Оксану. – Був би нормальний, уже б поїхав у Москву залізницею, а так вискакує на прогулянку поночі, як наш собака Сірко. От тобі й бравий солдат Євген Жаков у хвацько заломленому набакир кашкеті!

Аж тепер почулося доньчине хлипання, але що б не казала мати, вона впевнена була, що він хороший. Пригадувала його розповіді про дитинство, коли часто на горіхи перепадало, і в рідного дядька не мед було, поки той не розгледів, що він здібний помічник. Тоді й став доручати йому навіть свої фінансові справи. А на фронт справді без двох личок пішов. То й що? Хто не знає, що в армії офіцери постійно знущаються з солдатів – одним ударом збивають із ніг, та так, що й зуби вискакують. Особливо «куражилися» над москвичами, вважаючи їх «грамотіями». І про фронт усе їй було відомо, і про те, за що отримав два Георгіївські хрести. Може, і ще б два заробив, як Гриць, але на міні підірвався та замалим від контузії не помер. Тому й відправили його назад. Вона здогадувалась, що мати гніватиметься, але щоб так… Тільки ніяк не могла зрозуміти, де вона взнала такі подробиці?

– Нічого, Гриць усе одно до нього добереться, – уже як надумала Настя відмовити її від того жениха, так і робила. – Чула, що той Женя не одну дівку зіпсував, – витягла на світ Божий і те, що наостанок залишила. – Може, якась і за згодою, а одну точно зґвалтував. Ця й написала заяву в поліцію, – гадала, що це її козирна карта. – То з ким ти гуляєш, Оксано? – вважала, що вже зняла пелену з її очей. – Тільки не надумай нічого дурного, – Настя знову стала строгою, – бо покине тебе на вокзалі в Курську чи в своїй Калузі без копійки, то що робитимеш? – і такого вона наслухалась за життя.

Більше нічого не питала і сама не говорила – вирішила ранку діждатися. А коли почула від Григорія, що того Євгена Жакова все ж піймали, зиркнула на доньку. Темні кола під очима вказували на те, що вона і на хвилину не заснула. Одразу й шкода її стало, пригорнула та по голові погладила.

– Відпусти все від себе, – уже благала. – Нехай якийсь час пройде, тоді й розберешся, чи то кохання було, чи від чогось іншого голова запаморочилась. Воно ж і таке в молодості буває, – нарешті зітхнула з полегшенням, відчувши, що тепер вони знову рідні, як і раніше.

Роз’їжджає загін Червоної гвардії по повіту і почувається як у себе вдома, бо тільки він має так багато зброї. А коли що, то й російські червоні загони допоможуть, які регулярно рухаються з центральної Росії на південь через Ізюм. Що їм червоні командири накажуть, те вони й робитимуть, а то й без ніякої команди можуть на будь-який маєток напасти, усе одно скрізь повне безвладдя – як у місті, так і в цілому повіті. І так громив той загін «контрреволюцію», що в’язниця вже була переповнена «ворогами трудового народу». Тих червоних вояків свої називають патріотами нової Росії, які можуть навести лад будь-де, простий український люд – головорізами, а їхнє начальство – народні комісари в шкірянках, в основному єврейської національності – своїми рабами. А серед них кого тільки немає – башкири, латиші й навіть китайці. І нічого, що не всі розуміють не те що українську, а й російську мову – аби правильно виконували команди.

Про те сусід Петро вже вкотре розповідав перехожим на вулиці перед своєю хатою.

– Оце так розказали! – Насті аж лячно стало.

– Невже Росія не має своїх сил, що відправляє такі інтернаціоналістичні групи? – дивується ще один його знайомий. – Може, й має, але не кожен солдат-фронтовик хоче йти до більшовиків у найми, – сам і відповідає, бо й він над тим розмірковував. – Та й не вірить, що більшовики взагалі щось заплатять, коли в Росії вже давно хліба катма. Отже, всі розраховують на награбоване, бо такою й буває війна, – немолодий чоловік тільки-но повернувся і все на власні очі бачив. – Виходить, Україна повинна нагодувати всю імперію, але при тому відчувати себе меншим братом.

Уже й Петро не радий, що того зачепив, і Настя замерзла та додому пішла б, але стоять як укопані. Останнім часом навіть Григорій не радив їй підтримувати на вулиці такі розмови – але як не слухати, коли вже розуміти починають.

– У більшості цих вояків не про заробітки мова – заради одягу, їжі та можливості залишитися живими в чужому краї, – і в таке вони повірили.

– То звідки ж вони взялися? – здивувалася Настя.

– Тих вузькооких ще царський уряд завіз на Донбас, аби замінити на шахтах мобілізованих на фронт українських і російських робітників. Робили собі, то й робили. Може б, і зовсім нічого про них не чули, якби попереду не котилася погана слава. Тож розгледівши в них азійську жорстокість, більшовицькі керманичі і зробили їх ударною силою проти українців. Кажуть, що вже тепер ті декілька тисяч китайських напіврабів виправдали довіру не тільки під землею, а й тут – у війську.

Багато нового почули й про більшовицьку тактику щодо селян: попереду ідуть підготовлені більшовики, аби підбурити голоту і зіткнути її з трохи заможнішими. А поки вони будуть ділити панську землю та мітингувати, у кожній слободі забрати владу в свої руки: сільську управу замінити