Алай - Коли курява спаде

7. Великий землетрус

Мене навчили так, що земля — це найбільш непохитна річ у світі. Друга така ж річ — це влада туси на цій землі, що подібна до влади володаря держави.

Однак у той рік, коли туси Мерці вперше засіяв маком великі площі своїх земель, земля похитнулась. Для живого будди Цікера тоді настали часи справжнього процвітання, адже авторитету туси вже не вистачало, щоб закрити йому рот. Не те, щоб він не боявся туси, проте освіченим людям властива звичка висловлювати свою думку з приводу всього, що відбувається. Живий будда Цікер сидів у своєму монастирі й спостерігав за прикметами. Він нічого не говорив, але втратив сон і апетит. Він поважно сидів на своєму троні, інкрустованому майже трьома кілограмами золота, і споглядав. Щойно він лише трохи зосередився, як статуя покровителя цього монастиря засвітилася, посилаючи йому знаки. Однак саме в цей момент його важкі повіки почали смикатись. Він вийшов із стану споглядання, послинив палець і намазав повіки. Однак повіки продовжували невпинно смикатись. Тоді він покликав монашка, щоб той приніс золотої фольги повісити на очі. Повіки знову рвучко смикнулись і скинули фольгу.

Тоді живий будда заговорив і спитав, що сталося назовні.

Йому відповіли, що змії, які були поховалися по норах, знову з них вилізли.

— А ще? Я думаю, справа не тільки в зміях.

Йому відповіли, зауваживши його мудрість, що собаки, ніби коти, повилазили на дерева, а багато безоких речей, яким небо призначило бути під землею, піднялися на її поверхню.

Живий будда, оточений юрбою людей, вийшов до воріт монастиря, щоб на власні очі побачити, чи дійсно таке сталось у світі.

Монастир було побудовано на гірському «язику», подібному до голови дракона. Тож коли живий будда вийшов до воріт, він усе увібрав у своє «око дгарми». Він не тільки побачив усе, про що йому розповідали брати-монахи, але й більше — побачив, що замок родини туси накрито серпанком невідомого кольору і там скрізь плазують змії, за якими ганяється натовп дітей. Той натовп очолював хлопчик-раб Соднам Г’ялцен. Діти тримали в руках палиці, верхні кінці яких були обмотані мертвими зміями різного кольору й малюнка. Вони ходили по полю й горлали пісню під ясним осіннім небом. Співали вони таке:

М'ясо Яка — на жертовник, Шкіру Яка — на мотузки, Хвіст його — собі на гриву Кінь Кхугронмендар[58] повісив… Знатиме винагороду приязнь, А злий намір жде відплата… Гади на землі з’явились, Бо помер володар славний[59], Бірюза[60] його розбилась, Розлетілася на друзки.

Живий будда був вражений, адже цю народну пісню було складено на епізод з однієї дуже давньої історії, що називалася «Історія про Коня і Яка»[61]. Вона поширилась ще до того, як з’явились туси Мерці. Однак відколи вони з’явились, люди почали частіше співати хвалебні гімни, ніж пісні про історичні події, тож ці останні незабаром зовсім забули. І тільки широко освічені лами ще могли знаходити їх у давніх книжках. Живий будда Цікер якраз захоплювався дослідженнями місцевої історії, тому знав цю пісню. Її давно вже не передавали, однак тепер вона раптом відродилась голосами цих маленьких рабів, які зовсім нічого не знали про світ. По лисині живого будди потекли струмки поту. Він наказав принести драбину до будівлі бібліотеки, і знайшов ту, де містилася ця історія. Монашок-служка, надувши щоки, здув із нього порох, явивши жовтий колір шовку, у який було загорнуто книгу