Андрій Любомирович Войницький - Новини

і я злегка морщусь від того, що доведеться курити після оцієї огидної людини. На косяку може залишитися слина! Ну чому він передав косяк йому, а не мені?

— Навіщо ти весь час дивишся новини? — питає Саша у Віталіка.

Віталік робить затяжку всією грудною кліткою, і його вороні кучері тріпочуть від приємної напруги. Очі вибалушуються, стають риб’ячими, і я розумію, що Саша має рацію — він почасти риба... Косяк нарешті йде до мене... Добренько... Файна дурь... Крізь туман я чую їхні голоси:

— А шо ти знаєш про теракт в Амані 9 листопада 2005 року, га?

— Та ні хєра.

— А коли б ти дивився новини, то знав би, що в результаті серії вибухів у трьох міжнародних готелях загинуло 67 людей і ще 115 отримали поранення!

Знову цей тріумфуючий тон, наче він заїжджає до Риму на позолоченій колісниці, а плебс кидає йому під колеса квіти.

— Ну, і на хєра мені ці індєйці?

— Вони йорданці! — миттю біситься Віталік.— Та річ не в цьому! Ти ж нічого не знаєш! Не тільки про те, що в світі робиться, а й про те, що в тебе під боком! А чому? Тому що не дивишся новини! Вчора в Зачепилівському районі п’яний комбайнер спалив дім з жінкою і двома малими дітьми! Що ти про це знаєш? У тебе таке майже у дворі робиться, а тобі дельфінів подавай!

— Колгосп з індіанцями — не мій двір! Дельфіни кращі за людей!

— Працюють журналісти, оператори, тисячі людей кожен день, щоб ти своєчасно дізнавався новини! Вони роблять усе, щоб ти був поінформований! Ти не маєш права ігнорувати видобуту ними інформацію! Це вже не твоє право, це твій долг! Я дивлюся новини, тому що мушу їх дивитися!..

Подзвонили у двері. Дзвонили довго, і звук був дуже неприємний. Віталік матюкнувся, забарився, ще раз похапцем затягнувся, передав косяк Саші і подався у коридор.

— Спитай хоч хто! — крикнув Саша навздогін і повернувся до мене: — Ходімо поки на балкон.

Ми вийшли. Обожнюю останні поверхи висоток. Поки ми докурювали косяк на дев’ятому поверсі, у Саші запілікав телефон.

— Кажи! Ну. І нє хєр мені надзвонювати! Чекай! — він сплюнув і відключився.— Всім невтерпець!

Він помовчав, а потім несподівано запропонував:

— А поїхали у «Вегас»?

Назва клубу стукнула у голові, промайнуло обличчя Моніки, коли вона побачила на снігу своїх «байкерів»... Я прикинув свої фінанси — їх більша частина вже перекочувала в Сашин лопатник...

— Скільки там вхід?

— Та не парся. Я проведу.

— У «Вегас»...— я звішував це слово на язиці, наче на базарних вагах.

— Що, жінка не відпустить? — розреготався Саша.

— Звичайно, ні. А тебе?

— А що — мене?

— Соню візьмеш?

Він докурив, жбурнув косяк униз, запалив цигарку.

— Їдьмо вдвох,— вирішив він.— Там знайдемо, кому присунути.

На балкон увірвався Віталік, побачив, що косяка вже нема, засмутився, потягнувся за цигаркою.

— Падли, все скурили!

— Хто приходив? — поцікавився Саша.

— Сусідка,— відповів Віталік нехотя.— Сука, жидівка...

— Родичка?

Віталік знову подивився на Сашу тим самим поглядом, який начебто вимагав пояснень, але той швидко спитав:

— Що їй треба?

— Та ну тебе нах,— огризнувся Віталік.

— Не будь таким вразливим,— пом’якшав Саша.— Кажи, чого їй?

— Через кота,— пояснив Віталік ще з меншою охотою.— Вона вже втретє приходить. Каже, кіт сцить у ванній, а їй смердить! Як таке може бути? У кота свій туалет, а у ванній стоїть стиралка. Він фізично туди не долізе! А вона все винюхує...

— Ходімо до кімнати,— сухо промовив Саша, ніяк не зреагувавши на сказане і миттєво втративши до нього інтерес. Цю його властивість — швидко поцікавитися чимось і так само швидко втратити будь-яке зацікавлення — я помічав не раз. Він пройшов у кухню, вийняв з холодильника дволітровий снаряд пива і розлив по бокалах.

— Пом’янемо! — запропонував він похмурим голосом.— У людини бабуся померла.

— Царство небесне,— буркнув Віталік.

Бабуся померла тиждень тому, але ми все поминали. Випили, не цокаючись, помовчали. Саша висипав на дзеркало гірку амфетаміну і почав ділити її на дві доріжки карткою «Приватбанку».

— Бабуся...— невиразно пояснив він свої дії.