Леся Романчук - Місто карликів

До речі, треба перевірити гроші у банку — чи справжні? Бракувало іще втрапити в отаку халепу із фальшивими грошима!

А буде страшно — поїду я звідси, вельмишановна пані Аріадно, і не спіймаєте! Продам будинок, меблі, прикраси, за такі гроші купиш собі хату хоч у Києві, хоч на Гаваях! І не знайдете мене ні ви, ні Робі. А місто, якась вигадка про небезпеку — начхати мені на це все…

Ні, стривай, Адо, так не можна. Якщо домовилися, то домовилися. Облиш ці підленькі думоньки. Ти ж порядна, нормальна жінка. Угода є угода. Ну і що тут складного! Подумаєш — ночувати вдома! А зараз ти де ночуєш? Сидиш у хаті, як прикута, і без усяких умов. Тулитеся в одній кімнаті з дочкою, заважаєте одна одній. Як розкладеш на ніч диван — то хоч стрибай, пройти неможливо. Сваритеся без кінця, кому який серіал вмикати. Комп’ютер мала просить вже третій рік — і треба, розумієш, що треба, але ж знову — гроші…

Думаєш, звідки взяти копійку, щоб купити дитині якусь пристойну одежину. Думаєш, сушиш голову, де б заробити. Натякаєш хворим уже майже відкритим текстом, що час би розплатитися із лікарем. І навіть вже не червонієш при тому — звикла. І в жодній шухлядці, до речі, ані гривні, ані долара отак тобі просто, задля доброго дива, не з’явиться. А що без хлопа — так ти одна вже скільки років? Оті випадкові супутники ліжкових утіх — не до рахунку. Та ти вже й тепер виконуєш усі пункти угоди, без всякої оплати. Це анітрохи не важко!

Бесідуючи отак сама із собою, Ада перебирала в руках гроші — красиві, нові…

Не зогледілася, як чиясь брудна лапа вихопила купюри і, дихнувши застояним перегаром в обличчя, хтось маленький на зріст, кумедно перебираючи куцими ніжками, кинувся навтьоки, зате інша постать, що вигулькнула з-за кущів, почала воювати з нею за сумочку, яку Ада вже на тупому рефлексі тримала обіруч і тиснула до грудей.

— Віддай по-доброму, сука, віддай… — шипіло оте щось, що смерділо усіма каналізаціями світу, плюс піт, плюс чомусь парфуми.

Може, справді, віддати, бо ще стукне чимось по голові — і от вам угода про порятунок світу…

Усе це тривало, може, кілька секунд.

Так само нечутно, як нападники, виринули з-за кущів, а може, спустилися з хмари, а може, з літаючої тарілки марсіян, якісь постаті у джинсах і чорних футболках, що туго облягали накачані плечі.

Вона навіть не встигла до пуття злякатися.

— Адо Адамівно, як ви? З вами все гаразд? Вони вас не дуже налякали?

— Д-дякую… Н-наче жива… — Ада сиділа, моя прикута, не могла навіть підвестися.

— Я вам за що плачу такі шалені бабки? Щоб горобців рахували? Дідько вас забирай! Ви повинні працювати на випередження! Охоронці, бл…, хренові… Ця година вам не рахується! — Роберт Олександрович дозволив собі міцне словечко: — Чорт забирай, ну й бомжів розвелося у місті — просто якась напасть! Знаєте, пішла чутка про наш особливий клімат, от вони й сповзаються звідусіль, щоб погрітися. Не можна отак просто сидіти собі в парку, навіть у центрі міста, волоцюг довкола — натовп. А ви ще й гроші дістали… Краще не спокушати. І не випробовувати Долю.

Він так і вимовив це слово — з великої літери.

— Давайте, я проведу вас додому…

Прибігли охоронці, які наздоганяли бомжів.

— Ось гроші. Перерахуйте.

Ада чомусь гидувала тепер торкнутися до цих купюр, що після чіпких брудних лап стали нечистими. Скривилася.

— Перерахуйте самі, хлопці. А вранці обміняєте в банку на інші. Годиться, Адо?

Ада зітхнула. Так хотілося принести ці гроші додому сьогодні, вручити мамі, щоб уже завтра вона могла накупити в улюбленому супермаркеті всього, чого душенька забажає! Нічого, завтра теж буде день.

Ні. Завтра буде інший день. Завтра — останній день її свободи. Увечері вона повинна прийти на Панську вулицю. Одна. Пішки. І залишитися там на всю ніч. І потім — назавжди. Усвідомила — ця ніч — остання, яку вона проведе під одним дахом з рідною, коханою матінкою, з матір’ю, яка зробила для неї так багато, яка віддала їй усе своє життя. Не братові, а саме їй, Аді! Так само вона служить Аліні — також без вимог, без умов, без подяки. Служить — і щаслива цим. У матері треба вчитися, у матері!

— Ходімо, пані Адо. Я проведу вас.

— А ваша машина?

— На жаль, машиною не можна. Вам доведеться подолати весь цей шлях пішки. Якби дозволялося інакше, хіба я не підвіз би? І ми б уникли цього дурного нападу, який так перелякав вас. У-у, купа бовдурів, — озирнувся на охоронців, які крокували слідом, майже непомітні в темряві. — Завтра ви мусите так само пройти цю дорогу пішки. Це не так вже й далеко. Не намагайтеся упіймати таксі, нічого не вийде, — усміхнувся особливо, наче бачив наскрізь.

Ада подякувала нічній темряві, яка приховала фарбу, що залила її щоки. Так, учора вона справді майже порушила умову. Ну чого, розсудіть самі, пертися під гору пішки, якщо таксі так недорого коштує? Що це змінить? Чому так важливо, щоб вона йшла, саме йшла, а не їхала, як нормальна людина?

Так, вона хотіла узяти таксі. Але неймовірна річ — кожен, кого вона зупиняла, мав об’єктивну причину, щоб відмовитися. В одного зміна закінчується, в іншого — бензин. А третя машина, водія якої вона таки вмовила їхати, пообіцявши заплатити удвоє, заглухла, щойно