Леся Романчук - Місто карликів

чоловік, окрім Робі, не має права переступити поріг будинку. Такий чоловік ризикує життям, а вона — вигнанням. З раю — доповнила Ада сама для себе. Інакше, як раєм, цей будинок назвати не можна.

Ця пані Аріадна справді якась кумедна. Вона так серйозно оповідала їй про якісь несусвітні обов’язки, які доведеться виконувати, про книгу, яку доведеться вивчити чи не напам’ять, про особливу відповідальність, покладену на неї.

Ада ж бачила лише розкішний, ну, просто розкішний будинок, який виглядав майже новим, хоч усім було відомо — він збудований так давно, що ніхто вже й не пригадує, коли. Куди не повернешся, на що не кинеш оком — заворожує і просто приголомшує! Сходи — білий мармур, вкритий новісіньким перським килимом! Світ не бачив класти на сходи замість совіцької червоної доріжки із зеленими берегами отакий тонкий, справжньої ручної робот, килим. А у вітальні! Там килимовий ворс сантиметрів п’ять, не менше, ідеш, наче по перині! А меблі з мореного дуба! Вони ж вічні! А різьба! Трохи дивна, щоправда, з якимись кумедними і майже погрозливими у вишкірі головами не то тварин, не то фавнів, не то козлів з бородою і ріжками. Ну, стиль такий був у майстра. Так задумано. Зате оригінально і красиво. Якби ці меблі продати десь у Києві — ого-го скільки б дали!

Далі — вази. Вона не дуже розумілася на китайських династіях, але чула, що парні вази справжньої порцеляни і розпису коштують шалених грошей! А годинники! А безліч коштовних дрібничок на каміні, на поличках шафок, комодів! А персні на пальцях пані Аріадни! Не до труни ж їх класти, чесне слово! Побачить недобре око на похороні — розкопають могилу, бузувіри кляті!

А поховання зовсім скоро. Вона точно вказала дату. І сказала, коли прийти, о котрій годині. І знову пішки. Що за примхи?

Ну, мабуть, саме перед смертю вона відкриє їй решту таємниць. Покаже оту книгу, яку треба вивчити. Вивчить, немає проблем. Голова у неї не гірша, як в інших. Не гірша навіть як в Ярослава.

Ярослав. От тепер він у неї потанцює! Прибіжить як миленький! Проситиметься! Вона знає, як його привабити. Чим.

Гроші, гроші! От він, найнадійніший приворот! А гроші тепер у неї будуть. Скільки завгодно. Пані Аріадна одразу показала місце і навіть дозволила взяти все, що там було. Ада дістала із сумочки гроші, перелічила ще раз. Не могла повірити. Справжні! Казка, чудо. І вони не перетворилися на осіннє листя — от вони, звичайні українські гривні, нові, красиві… Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…

Гроші… Гроші… Яка різниця, де їх отримувати — в касі за виконану роботу, з рук хворого за добре лікування чи з рук коханця за те, що ти є, за те, що ти жінка, за те, що в тобі є притаманне жінці і здатне перетворюватися на щастя? А що потрібно жінці для щастя? Гроші. Бо за них можна купити молодість — за нинішніх часів можна! Фігуру — можна! Навіть здоров’я з певними «але» можна! Були б гроші… Тоді буде все!

Яка різниця, звідки і за що їх отримувати? Можна просто виймати із шухляди.

Особлива, чарівна шухляда. Відчиняєш — там гроші. Саме стільки, скільки тобі зараз треба. Звідки вона знає, скільки треба — невідомо. Але більше не дасть. До наступного разу. Потім відчиняєш знову — знову гроші.

Ада не йняла віри. Але голубенькі папірці з портретом Лесі Українки, її улюбленої купюри, тішили око і пальці. Шовковий, найніжніший з усіх дотик!

Немає такої умови, якої б не виконала Ада для того, щоб «будинок, і все, що в ньому» опинився в її волі і владі! Разом із тією чарівною шухлядкою.

Тепер зрозуміло, чому так заможно, так безбідно живе пані Аріадна в ці часи всезагальної бідності. Ніколи ніде не працювала, пенсію отримує мінімальну, а утримує дім, живе, одягається, наче має пристойний прибуток. Тепер зрозуміло…

І Робі їй служить…

Стривайте, якщо не стане пані Аріадни, він служитиме її наступниці, а отже — мені! Серце спершу завмерло, а потім застукотіло часто-часто… О, із цим мужичком ми знайдемо спільну мову! І нехай собі маленький, і нехай кажуть — карлик. Дурниці. Кажуть ще й інше — у цього карлика… ну, цей… карл… Не Маркс, звісно, інший карл, отой, що у штанях, так він у Клари украв такі коралі… Ой-ой-ой… Думка про оцього не карликового карла змусила зашарітися.

Невже їй так пощастило? Невже вона зможе отримати це все — величезну владу, гроші, будинок, чоловіків, яких завгодно чоловіків — безліч, бо немає серед них таких, що встояли б перед жінкою, в якої стільки грошей.

Починається нове життя.

Завтра, завтра починається.

Завтра вона піде у дивовижний будинок, завтра оселиться там. Одна. І житиме там отак триста тридцять три дні. Лише після того можна привести туди дочку. Маму — не можна. Але ніхто їй не заважає влаштувати маму з найбільшим комфортом — давати скільки завгодно грошей, забезпечувати ліками, проводити з нею хоч би й увесь день, але умова — за п’ять хвилин до опівночі вона повинна бути вдома — і до світанку. Одна ніч, проведена поза будинком — і угоду розірвано. Тоді її чекають страшні біди, а місто — загибель. Ну, це, мабуть, її лякають. Та й нічого страшного тут немає. Будинок як будинок, з усіма вигодами. Єдина проблема — доведеться відмовитися від чергувань. Але навіщо їй оті копійки за чергування, якщо в шухляді щоранку з’являються нові купюри, наче хтось їх друкує у підвалі.