Інгрід Нолль - Аптекарка

міг хтось звідти щось побачити? Ні, ненависні ялинки затуляли краєвид. Навіть крізь підзорну трубу я б не могла визначити, чи хтось у тих будинках мив вікна. Цей факт мене дещо заспокоїв. Опріч того, на вулиці не було ані сусідів, ані перехожих витріщак, щоб заглядати, коли під’їхала карета швидкої.

Проблемою була сама по собі Марґо. Вона знала, що я її відпустила. Що б я могла сказати у своє виправдання? Огида не може бути виправданням. Може, збрехати, що мене вкусила оса?

— Дурня! — виправилася вголос. У листопаді немає ос. Може, якийсь особливо огидний павук? Це видавалося більш переконливим, ніж проста крапля поту.

Через годину я зателефонувала до лікарні. Мене запитали, чи я родичка. Ні, просто знайома. Тоді мені не можуть повідомити жодної інформації, але важливо поінформувати найближчих родичів, щоб ті негайно з’явилися до лікарні. Я пообіцяла взяти цю справу на себе. Чи мала Марґо батьків? Я навіть не знала її дівочого прізвища. Кого можна запитати? Я зателефонувала до Левінового друга, але він теж не міг мені нічим допомогти.

Коли нарешті прибув Дітер, я вибігла до нього на вулицю. Він одразу побачив, що щось сталося.

— Я відвезу тебе в лікарню до Марґо, — пробурмотіла я, затинаючись, і заскочила в дім по пальто. У дзеркалі гардероба я помітила, що досі мала на голові хустину, яку зав’язала під час прибирання.

За короткий час у дорозі я розповіла йому ту ж історію, що й Доріт.

Нас відвели в реанімаційне відділення. Під’єднана до апаратів та кабелів, у глибокій комі лежала Марґо. Якийсь лікар вивів нас із палати, тоді відвів Дітера вбік і розповів йому про стан Марґо. Як я пізніше довідалася, надії на порятунок не було. Дітеру дозволили посидіти біля її ліжка, я ж залишилася в коридорі. Двома годинами пізніше вона померла.

Я відвезла Дітера додому в повній тиші. Там запросила до кухні, зробила йому чай і поставила на стіл пляшку коньяку. Він узяв тільки чай.

Я вагалась, чи треба якось його втішати.

— Вона точно не страждала, — злетіло з моїх уст. — Вона одразу ж знепритомніла.

— Господи, — усе, що сказав Дітер, — вона така невдачлива. Тільки тут, у цьому домі, нарешті все було добре, але тепер і це вже позаду. Марґо була такою щасливою, що з вашої ласки вона мала змогу жити в красивому домі, мати ванну й теплі батареї…

Це вже було занадто. Я завила й не могла зупинитися. Дітер гладив моє волосся. Про власні почуття він мовчав.

Наступного дня, у понеділок, я мусила працювати. Мабуть, то були найкращі ліки. Після обіду в аптеку зателефонував Дітер. Раніше він цього не робив. Левін іще не приїхав, але натомість прибула поліція. Нещасні випадки, наслідком яких стали тяжкі тілесні ушкодження чи смерть, вимагають розслідування. Оскільки я була єдиною свідкою, то одразу після завершення робочої зміни мусила заїхати до відділку поліції Фірнгайма.

Я злякалася.

— Що вони запитували? — поцікавилася я.

— Найперше вони оглянули мансарду, вікно та виміряли висоту падіння. Окрім того, сфотографували розтрощену віконницю та плюшеві капці.

То була помилка ― зізнатися, що я була з нею в одній кімнаті. Проте коли я розповідала Доріт і Дітеру про цю ситуацію, то виходила з того, що Марґо житиме і пізніше викладе власне бачення події. Тоді б я ввела в гру павука. Наші висловлювання не суперечили б одне одному.

У відділку мені довелося чекати. За цей час страх посилився. Коли ж нарешті почали записувати мої свідчення, то вся справа більше не видавалась мені такою драматичною.

— Ви були подругами з пані Кросманською? — запитали мене.

Я ухилилася від прямої відповіді:

— Ми жили в одному домі…

Звідки й скільки часу я її знаю, і чи був ще хтось, окрім нас, у будинку. Мені не подобалися такі запитання.

Зрештою, я вислухала від службовця помірну догану: мовляв, добре відомо, що більшість нещасних випадків з тяжкими наслідками стаються під час хатніх справ. Як можна було настільки легковажити, щоб вологої, похмурої листопадової неділі видряпатися в капцях на підвіконня мансарди й там знімати віконниці.

— Усе сталося дуже швидко, — відповіла я. — Ми мали амбітну мету навести за ці вихідні лад на мансарді без допомоги з боку чоловіків. Я мила праве вікно й не надто звертала увагу на те, що робила пані Кросманська. Раптом я почула пронизливий крик, а коли виглянула, то вона вже була внизу.

Я ще раніше обдумала те, що на обох вікнах можна було знайти як мої відбитки пальців, так і Марґо; тож моє висловлювання не можна було б спростувати. Я підписала протокол і зібралася додому.

— І ще одне останнє запитання, — звернувся до мене службовець, коли я вже стояла у дверях. — Як сталося, що подружжя Кросманських переїхало в будинок Германа Ґрабера, точніше, у ваш будинок?

— Це знайомі мого чоловіка, — відповіла я з холодком у голосі.

Обидва полісмени переглянулися.

— Знову наш Левін, — туманно відреагував один з двох.

Дітер дуже мило накрив на стіл, чайник кипів, а з духовки линув приємний аромат.

Чай подіяв дуже добре.

— Мабуть, вони тобі сказали, що в нас обох за плечима судимість, — спробував вивідати Дітер.

— Що ти маєш на увазі під «нами обома»? — перепитала я.

Він говорив про себе та Марґо. Ні, поліція теж не розголошує таємниць, тож вони нічого не розповідали про спосіб життя подружжя Кросманських.

— Вони, мабуть, здивувалися,