Олег Коцарев - Люди в гніздах

Працю ВБалі над трудовою книжкою припинив скажений грюкіт у двері.

— Тьотя Валя! Тьотя Валя!!!

Не Наталя, вже легше.

— Пропустіть мене через квартиру на вулицю, бо мій мене зараз розочкою попише!

Молода сусідка прослизнула в сіни, двері за собою швидко зачинила на засув. Вона пробігла через кімнату, розчахнула другі двері на вулицю (саме наскрізні двері роблять ту квартиру магічною, особливо тепер, коли ми з мамою гуляли там неподалік і другі двері вже було заліплено), де вітер саме ганяв пилюку, мов неслухняного віслюка, та розчинилася в напрямку Заїківської вулиці.

Валя знову сіла до трудової книжки.

— Яааабуааабіааа! — заволало під дверима.

— Кого чорти принесли? — запитала Валя. І рішуче відчинила двері назустріч п’яному уркагану. В руці в нього поблискувало сором’язливим мутним бюстом відбите горло пляшки — «розочка». — Чого ти приперся?

— Де ця марамойка? — в урки тривала інерція злості.

— Ти, паскуда п’яна, чого лізеш, іди к чортям собачим, гадина, сукин син! — запропонувала вона йому відійти від дверей. І він її пропозицію прийняв.

— Ну, тьотя Валя, ну шо ви, ну шо я, це все та марамойка, ждала вона мене… — останні слова він мурмотів уже в дворі, меланхолійно, ображено йдучи в бік своєї халабуди з піаніно, де починали, забувши про нього, сваритися між собою його друзі.

А вона втретє сіла до трудової книжки.

І вже рвала її,

ніби                  хотіла сховати сліди

     злочину

якого                                                                сь

тюякважкорветьсяатадурайсправдіпроституткаякмамашаїї

                                 знати

    не хочу             ваш          інститут

                    ШОБ ТИ ЗДОХ гадюшник!

А в дверях знову почалося якесь кубління. Цього разу Валя вже плюнула й продовжила шматувати документ. До кімнати зайшов чоловік Женя. З заводу. Мабуть, думав пограти свого Брамса на домрі. Але, побачивши її обличчя, зрозумів, що сьогодні навряд чи буде музика. Перевів очі на її руки й оцінив кількість папірців на столі та під столом.

— Ти мені, Женю, що, хочеш щось сказати?

Він знизав плечима.

— Ага, як завжди, не хочеш. Тоді не лізь до мене.

— Я що, лізу?

— От і не лізь.

— Я й не лізу.

— Не виводь мене з терпіння! Інна в школі?

— Що це, ма? — до кімнати з двору зайшла Наталка з дрином.

— Це трудова книжка, доцю. Була.

— Наталя, чому ти з дрином? — поцікавився батько.

А Валя згребла папірці докупи та викинула їх на смітник. І більше не працювала на жодній роботі жодного дня свого довгого життя.

 СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тітчин

[1965 р.]

— Louis William Wain, — повільно прочитав Віктор Коцарев на звороті своєї заповітної віденської листівки. Та, як ми пам’ятаємо, найкраще з іноземних мов йому давалась угорська, трохи гірше німецька, а з англійською він взагалі не мав справи. Тому прочитати ці слова він міг, наприклад, як Луїш Вільям Вайн або ще якось. Тільки особливої ролі це не відіграло, бо, поміркувавши, він поклав листівку на стіл, розвернувся до мольберта з полотном і почав ставити унизу щойно завершеної копії своє ім’я — «В. Коцарев». Як і на маленькій картці, на чималій картині кіт щось шепотів на вухо кішці. Проте Вікторова копія вийшла ніби якась жвавіша. А разом з тим вона була тривожніша від оригіналу, так, ніби до Вейна додали трішечки Мунка. Можливо, кіт повернувся до кішки з війни? Чи він листоноша? Сподіваймося, не похоронку приніс, а коли похоронку, то лиш таку, як про самого Віктора, з котрої можна лише посміятися.

В. Ко-ца

— А до Шурки мужчина знов приходив — повідомила мати просто під руку.

— Що, який мужчина? Дак, мабуть же ж, стригтися.

— Ага, стригтися.

— Та кожен раз прийде, пострижеться, завернеться, а ти балакаєш.

— Ну, і думай, думай так.

Чомусь саме цієї миті він остаточно зрозумів, що вже ніколи-ніколи не здійсниться його дитяча мрія — не їхати йому вчитися на художника до Курська. Навіть на заочне, як останніми роками себе заспокоював.

ре

Ці дві літери вже глибше втиснуті в полотно. Грюк-грюк-грюк у двері.

— Хто там?

— Це ти, Вітька? — на порозі стоїть усміхнена бабуся, схожа на постаріле зображення з ікони.

— Я. Драстуйте, Леонтіївно.

— Дорога, синку, закінчилась.

— А, ха-ха, дорога закінчилася, да, це я знаю.

— Ага, налий, синку, чарочку бабі передсмертну.

— Яку там передсмертну, вам уже скільки років дорога закінчується-закінчується.

— І то правда. Давай, Вітьку, давай.

Бабуля проковтнула п’ятдесят грам, усміхнулась іще ширше.

— О, вже бачу дорогу. Спасибі, синку, Бог у поміч.

— Ага, щасти, Леонтіївно.

вввввв

Останню літеру він особливо ретельно подарував полотну. Підпис вийшов ледь подібним до жука з банькатими очима першої В та з кривим хвостиком останньої в. От і готово.

Саме на хвостику двері квартири прочинилися без стуку. Тесть Романич із двома кирпичами хліба.

— Здоров, Вихтор.

— Драстє.

— Ох, Вихтор, — умостився Романич при столі й поклав долоню собі на коліно, — давай юхе!

Вихтор насипав тестеві тарілку ухи. Вихтор — так писав у листах іще згадуваний уже в нашій історії Пантелеймон Куліш. А тепер він кружляє безпілотником над моїми дідом і прадідом, що гучно сьорбають уху.

Після Романича, після того, як Віктор лишив свою копію сохнути, у двері грюкнули ще раз. Це в гості приїхав однополчанин Ворона! І закрутилося.

Спогади.

Поцілунки.