Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— А я й не знала.

— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.

— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.

— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.

— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…

— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.

Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:

— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.

— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.

— Можливо.

— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.

— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.

— Звідки ви родом?

— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.

— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.

Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:

— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?

— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.

— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?

Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.

— І це взято до уваги,— зізнався Канае.

— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?

— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.

— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.

— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.

— А чому ви до мене звертаєтеся?

Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:

— Що ви маєте на увазі?

Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.

— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?

До Канае все ще не доходив зміст її запитання.

— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?

Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:

— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?

— Ні. А що таке? Хіба вас судили?

Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.

— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?

— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?

Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.

— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.

— Атомної бомби?..

Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.

— Так, я в той час була в Хіросімі.

— Невже? А я й не підозрював.

Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.

— Вибачте.

— От дивна людина! Та за що?

— Якось так з язика зірвалося.

Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.

— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.

Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.

— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.

— А не заважатиму?

— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.

Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:

— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.

Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.

— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.

— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.

— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.

— Чим це я вам не догодила?

— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.

— Ви ж не