Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

О, царице небесна! Заступися за мене, аби я до кінця життя свого залишився під Божою опікою, під твоєю охороною.

Благословенна Діва Марія дійсно промовила за нього добре слово, бо за хвилину волонтер витягнув із свого бувалого наплічника кілька коробочок сардинок і кожному дав по одній.

Балоун сміливо відчинив валізку надпоручника Лукаша і поклав туди сардинки, що немов з неба впали.

Однак коли незабаром усі відкрили коробочки і з насолодою почали їсти, на Балоуна знову найшла спокуса, він витягнув із валізки сардинки, відчинив їх і жадібно умилигав.

І ось тут благословенна і найсолодша Діва Марія від нього відвернулася, бо саме коли він допивав з бляшанки олію, перед вагоном з’явився батальйонний ординарець Матушич і загорлав:

— Балоуне, принеси своєму оберлейтенантові сардинки.

— Ну й буде мордобиття, — сказав фельдфебель Ванєк.

— З порожніми руками ти краще туди й не потикайся, — порадив Швейк. — Візьми з собою принаймні хоч п’ять порожніх бляшанок.

— Що ви, власне, зробили, що вас так Бог карає? — запитав волонтер. — На вашому минулому, певно, тяжіє якийсь великий гріх. Чи не вчинили ви святотатства, з’ївши у свого парафіяльного отця шинку з комина? А може, видудлили з його пивниці церковне вино? Чого доброго, ви ще хлопцем лазили по грушки до попівського саду?

Балоун, сповнений безнадійності, журливо махнув рукою. Його несамовитий вигляд змученої людини начебто промовляв: «Коли вже настане кінець моїм стражданням?»

— Ось воно що, — здогадався волонтер, немов почувши зойк нещасного Балоуна. — Ви, друже, втратили зв’язок з Господом Богом. Ви не вмієте вблагати Господа Бога, аби він якнайшвидше забрав вас з цього світу.

А Швейк додав:

— Балоун все ще ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку «материного серця всевишнього Бога», як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли бувало нажлуктається і з п’яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.

Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить Господу Богу, бо скільки він даремне молився, щоб всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.

— Моя ненажерливість виникла не з війни, — почав він нарікати. — Вона мучить мене вже здавна. Через неї, цю саму ненажерливість, жінка ходила з дітьми на прощу до Клокот.

— Знаю, — сказав Швейк, — це біля Табора. Вони там мають багату Діву Марію з фальшивими діамантами. Якось її хотів обікрасти один паламар звідкілясь із Словаччини. Дуже побожний чоловік був. Він приїхав до Клокот і вирішив, що воно йому краще вдасться, коли спочатку очиститься від усіх старих гріхів. На сповіді він покаявся, що хоче завтра обікрасти Діву Марію. Але не встиг і оком моргнути, не то що прочитати 300 разів отченаш, таку єпітимію наклав на нього парафіяльний отець, щоб він тим часом не втік, як вже паламарі тягли його на жандармський пост.

Кухар-окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві діаманти. Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний паламар із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само, вже давно, коли парафіяльний отець з Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати відпущення гріхів навіть тоді, коли йдеться про монастирський маєток.

До усього цього Швейк додав таке мудре зауваження:

— Ваша правда. Жодна людина не знає, що вона буде вичворювати за кілька мільйонів років, і тому ні від чого не сміє відрікатися. Оберлейтенант Кваснічка — ми тоді служили в Карліні в додатковій команді запасних — завжди говорив на навчаннях: «Не думайте собі, панове гівняристи і панове кнуристи, що для вас військова служба скінчиться на цьому світі. Ми ще й по смерті побачимося, і я зроблю вам таке чистилище, що ви з того очманієте, свиняча бандо».

Тим часом Балоун, який у цілковитому розпачі думав, що говорять тільки про нього і кожне слово стосується його поведінки, продовжував свою прилюдну сповідь:

— Навіть Клокоти не допомогли проти моєї ненажерливості. Повернеться жінка з дітьми з прощі і почне перелічувати курей. Глядь — бракує однієї або двох. Але я не міг встояти, хоч і знав, що вони несуть яйця і потрібні в господарстві. Тільки-но вийду надвір, гляну на них, раптово відчуваю в шлунку прірву. Та за годинку мені вже краще, але від курки самі кістки залишилися. Одного разу наші відправилися до Клокот помолитися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом впав мені в око індик. Я мало що не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не учень, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витягнув, — я б сьогодні не сидів тут з вами і цієї б світової війни не дочекався. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий пухкенький, товстунчик. Жвавий та моторний…

Швейк підійшов до Балоуна:

— Покажи-но язик.

Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:

— Я так і знав: він зжер і свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову пішли до Клокот, так?

Балоун у розпачі благально зчепив руки і заволав:

— Залиште мене, друзі! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!

— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав волонтер. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояка. Коли французи в час наполеонівських воєн облягали Мадрид, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з’їв без солі свого ад’ютанта. Це вже дійсно жертва, бо посолений ад’ютант був би набагато стравніший. Пане рахунковий, як прізвище нашого батальйонного ад’ютанта? Ціґлер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним би не нагодував і одної маршроти.

— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванєк. — У Балоуна в руці чотки.

І дійсно, Балоун в своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми «Моріц Левенштайн» у Відні.

— Вони також з Клокот, — сказав смутно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Оце було м’ясо, самий м’якуш!

За хвилину прийшов наказ по усьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, не дивлячись