Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Не знаю, пані, не знаю. Я уже втратив тут п’ятсот доларів, то більше ризикувати не маю охоти.

— Чого вона ще могла від нього сподіватись? — гнівно мовила тітонька Хлоя.

Обидва хлопчики, що, як видно, нарешті збагнули, яка доля спіткала їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і голосно заплакали.

— Шкода, що немає панича Джорджа, — сказав Том.

Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він вирушив з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про це.

Передайте моє вітання паничеві Джорджу, — щиро мовив Том Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.

На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, щоб звільнитися зпід влади людини, якої дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тієї справи була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе, що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь-якої потреби, — заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.

Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.

— Трохи замалі на такого здоровила, — сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.

— Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? — спитав коваль.

— Еге ж, продав, — відказав Гейлі.

— Ото дивина! — сказав коваль. — Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік…

— Авжеж, — озвався Гейлі. — От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п’ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п’яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі — і ходу. Це вже будьте певні.

— Воно так, пане, — мовив коваль, перебираючи своє знаряддя, — бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?

— Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є, — сказав Гейлі.

— І все-таки жаль бере, коли подумаєш, що такого-от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.

— Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.

— Здається, він має тут жінку й дітей?

— Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає, — відказав Гейлі.

Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:

— Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! — промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.

— Паничу Джордж! Який же я радий! — мовив Том. — Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами. Ви собі й не уявляєте, який я радий!

Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.

— Яка ганьба! — вигукнув він, стискаючи кулаки. — . Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..

— Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.

— Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки — чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!

— Даремно ви так, паничу Джордж.

— Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе, — раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду, — я привіз тобі свій долар!

— Та що ви, паничу Джордж! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! — зворушено відказав Том.

— Ні, ти візьмеш його! — наполягав Джордж. — Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе… Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність!

— Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.

— Ну гаразд, хай по-твоєму, — мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.

І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.

— Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!

— Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?

— А тепер, паничу Джордж, послухайте мене, — мовив Том. — Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордж,