Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Її зусилля в клинописній залі, дні й ночі при світлі димного смолоскипа, запалені очі й змерзлі ноги, радість відкриттів і розпач невдач, і навіть той гладкий пацюк, що якось вискочив був з незнаної нори й перелякав принцесу до смерті, — усе це дивним чином проросло в Розуміння. Глянувши на текст Пророцтва, Юта з побожним страхом усвідомила раптом, що чужі символи зрозумілі їй і вона може їх читати.

Вона розхвилювалася так, що трохи не впустила смолоскип. Потім, наче злякавшись, повернулася й кинулась навтьоки — геть з клинописної зали, нагору.

Арман не повірив.

Він уже звик до її фантазій і не бажав нічого слухати. Прочитала? Розшифрувала? Витри спочатку сажу під носом, а то замастилася, наче миша в камінному димарі…

У неї з люті ледь не почалася істерика, коли він таки виліз зі зручного крісла й кинув з усмішкою:

— Що ж, показуй…

Набравши смолоскипів, вони разом вирушили донизу, і по дорозі Юта ставала дедалі спокійніша й упевненіша, а от Арман, навпаки, чомусь розхвилювався і, лаючи себе за пересохле горло та змокрілі долоні, нервувався дедалі більше.

Прийшли.

Плоский, вертикально встановлений камінь з написаним на ньому Пророкуванням відкидав дві тіні — від Ютиного смолоскипа і від смолоскипа Арманового. Написані на ньому знаки злилися в красиву, але нерозбірливу в’язь — так, принаймні, могло здатися недосвідченому оку.

Арманові так і бачилося. Він глузливо й підозріливо покосився на принцесу.

— Тут не про всіх, — сказала Юта пошепки. Спочатку — «слава доблесному Сам-Арові».

— Це зрозуміло, — сказав Арман якомога недбаліше, намагаючись, щоб голос його не тремтів. — Це і я можу «розшифрувати».

— А потім, — Юта перевела дух, — потім — по номерах… Сорок третій нащадок Хар-Анн.

Розіграш, подумав Арман. Жарт. Нехай навіть Хар-Анн і був сорок третім нащадком — що з того?

— Тут, — Юта кусала губи, — ніби передбачення… застереження… ти знаєш, що сталося з цим… Хар-Анном?

— Знаю. Але тобі не скажу. Прочитай пророкування.

— Зараз… Піднеси смолоскип ближче… Отже, так… Удача… І ще, здається, доблесть. Старість, життя… А, доживе до старості, якщо…

Вона затнулася. Арман мовчав. Потріскували смолоскипи.

— І це все, провіснице? — всміхнувся він нарешті. Юта обернулася, і він побачив дві зморшки між її бровами, які надавали принцесі надзвичайно серйозного вигляду:

— Тут… Я читаю, але не розумію. «Предок драконів». Хар-Анн доживе до старості, якщо не захоче відвідати цього… Предка.

Вона замовкла, зі стурбованим і винуватим виразом обличчя. Арман дивився на неї, на камінь за її спиною, на танець тіней — і відчував побожний жах.

Невже?

— Предок драконів, — почув він власний хрипкий голос, — це легендарний Прадракон. Відвідати Прадракона — отже, здійснити прощу за море, в країну, звідки, за переказом, прибули прабатьки. Хар-Анн, сорок третій у роду, не повернувся з такої прощі, і взагалі мало хто повернувся з неї… — він перевів дух. — А тепер скажи, як ти про це знаєш? Я розповідав чи прочитала десь?

— Прочитала, — сказала Юта тихо. — Тут.

Арман оглянув покритий письмом камінь довгим недовірливим поглядом. Коротко зажадав:

— Читай далі.

Юта прокашлялася. Нахилилася вперед, ворушачи губами. Пробурмотіла нарешті:

— Отже, Хар-Анн доживе до старості, якщо не… вирушить на прощу. Далі — сорок дев’ятий нащадок, Лір-Ір. Цьому… судилося нещастя.

Стало тихо.

— Все? — запитав Арман після паузи.

— Усе, — кивнула Юта. — Що з ним сталося?

— Загинув замолоду, ледь устигши перемогти в сутичці меншого брата. Розбився об скелю. Хвацький був і забіякуватий.

— Ясно… Армане, а ти знаєш усе про кожного з двохсот своїх предків?

Він стояв, опустивши смолоскип, і очі його дивилися повз Юту, над її плечем, на вигадливо прикрашений камінь.

Отже, це правда. Він усвідомив це зненацька й запізніло, і весь його досвід обурено пручався проти такого усвідомлення, однак Передбачення — ось воно. А ось дівчинка з радісним блиском в очах, а він же з неї глузував, коли вона вугіллям наносила на стіну біля каміна знаки «небо», «нещастя», «радість», «смерть»…

— Ти справді це прочитала? — запитав він пошепки.

— А я тобі про що кажу! — вигукнула вона нетерпляче, явно не розуміючи неймовірності власного відкриття. — Дивімося далі: п’ятдесят восьмий нащадок… Сан-Ір. Тут знак смерті… Рано… А, напевно, рано вмре, завчасно, якщо… буде нешанобливий з… батьком батькового батька… з прадідом?

Вона питально втупилася в Армана, очікуючи розповіді про долю Сан-Іра, проте Арман мовчав, водячи рукою по письменах і повторюючи пальцем їхні обриси. Нарешті Юта почула приглушене:

— Не вірю. Покажи, як ти це робиш.

Вона труснула головою — трохи роздратовано. Вказала на низку складних знаків енергійним жестом шкільної вчительки:

— Палички — це цифри. Я вже давно навчилася розбирати цифри. Там, у глибині зали, є колона, де числа написані й по-нашому, й по-древньому… Тут — п’ятдесят п’ятий нащадок… Імена пишуться схоже, придивись і сам розбереш: Зар-Ар… Потрійна пташка — «буде». Ці петельки — «смерть».

Арманове обличчя здавалося байдужим, проте принцеса, що встигла досить добре його вивчити, легко вгадала приховану за цією байдужістю бурю Арманових почуттів.

— От цікаво, правда? — спитала вона недбало. За всі глузи та кпини було тепер узято блискучий реванш, і Юта впивалася перемогою, коли Арман раптом похопився:

— Смерть? Зар-Арові — смерть? Та він же правнуків пережив і вмер у старості й достатку!

Юта поперхнулася, нахилилася ближче до каменя, швидко заворушила губами, обернулася. Круглі очі її світилися захватом першовідкриття:

— Тут є умова! Зар-Ар умре, якщо… Бачиш, риска вгорі — це «якщо». Якщо… на крило його сяде… білий… птах… Я цього знака не знаю — може, чайка? Біла чайка… А чайка взяла й не сіла, от він і дожив до старості!

— Читай далі! — знову зажадав Арман. Юта часто закліпала, ближче піднесла смолоскип, ляснула по камені долонькою, наче струшувала невидимий пил… І раптом завмерла. Він побачив, як ураз сумно опустилися її вузькі плечі.

— Армане, — сказала вона, не обертаючись, і в голосі її не було вже ні радості, ні веселого натиску. — Це можна читати багато днів підряд. Але останні рядки…

Вона нерішуче замовкла. Він зрозумів.

— Про двісті першого нащадка? — у роті в нього пересохло.

Вона кивнула, так само на нього не дивлячись.

— Ти хочеш прочитати зараз? — запитав він пошепки.

Вона повільно обернулася. Ні, вона не хотіла — бо що ж іще могло викликати цю мертвотну блідість, помітну, либонь, і в цілковитій чорнильній темряві?

— Вирішуй сам… Твій замок, твоє підземелля… Твої предки… Доля, між іншим, теж твоя…

— Раніше ти казала, що там написано й про тебе.

Вона облизала губи. Кивнула:

— Якщо тут є навіть про чайок… Жити драконові чи вмерти — залежить від дурного птаха, який, може, сяде йому на крило, а може, й не сяде. А