Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись могилоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, що можна всратися тим, що тільки що випив — у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні — готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц — йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома коробками сірників, а решту об'єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюватого кольору, закритою капроновою кришкою. Відкривши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кришечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона, не те що худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він стогнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверхні, наблизив голову до банки і раптом поглянув убік Лєшого, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазітар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фріца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягнути із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампазітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку — у нього на рєпі з'явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.

— Ей, хто ще буде? — крикнув Фріц голосом пса, якому в сраку запхали розжарений електрод, і то мало означати, що він запрошує когось випити ту гару, яку він щойно попробував сам. Ніхто з двох присутніх і майже відсутнього Лєшого не мали охоти заговорити таким вокалом. Фріц хлєбанув ще раз і подивився впритул на своїх співучасників поневолі.

— Шо, очко жимає? Пройде — розтянеться і привикне. Я думаю, що треба, бля, Лєшого вивезти на'. Грузіть в багажнік, а я зара' прийду.

Фріц пішов у корчі, і його колеги вдвох подумали про те саме, що не дай Бог він почне сцяти, то загоряться корчі і згорить сам Фріц. Нічого, на жаль, не загорілося. Фріц виліз живий, і хлопці, не бажаючи мати з ним вияснень, взялися грузити Лєшого в багажник старого грата.

— Качумайте, пацани, — почувся хриплий голос, який виходив з груди м'яса, котру вони намагалися всунути в машину. Говорив явно Лєший. Кампазітар і Йог з очманілими фейсами переглянулися і нагадували двох німців, яким веліли розстріляти триста чоловік, але не дали патронів.

— Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком — вам же гайка буде.

— Тихше, Лєший, — заговорив, нарешті, Йог. — Тихше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.

— Та що ти сциш його так, дайте йому по балді і кранти. Я вам всьо забуду, в натурі, — намагався повернути хід подій Лєший.

Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоденними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення — на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.

— Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, — невміло попробував торгуватися Кампазітар.

— Давай, поки не пізно, — благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока побачив, що надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлопцям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капотом Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку — він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали — куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, що, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зовсім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мінімальним. Час від часу до вагончика охорони підбігали кабани, які мутували за двадцять з гаком років після катастрофи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охоронців.

Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц пригальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він переговорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охоронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а потім всі разом.

— Ямаха! — така була найвища оцінка подарованого чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагончик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не меншим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагадували собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних експериментів, з супутніми запахами і звуками.

Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний металічний присмак у роті, а двоє в машині — такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та