Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Перепрошую! — я підвелася, потираючи коліно. — Не хотіла вас налякати… Де я?

Жінка мовчала. Обличчя в неї було біле, мов негуста сметана. Років їй здавалося ледь більше сорока, кольору волосся не можна було розгледіти під темною хусткою, щоки глибоко запали, а очі від переляку здавалися неприродно величезними.

— Мене звуть Ліна Лапіна, я маг дороги, мені потрібно в замок… Ви знаєте, що йде Сарана? Ви не поїхали разом із усіма?

Жінка впустила свого дракона, і я побачила, що він не дошитий — гребінець на хвості теліпався, тільки-но схоплений нитками.

— Я вже йду!

Я позадкувала, намацала двері. На щастя, вони були не замкнені. Я вибралася в передпокій, а звідтіля надвір, де було темно — хоч в око стрель. Спотикаючись об якісь цебра, я добралася до кам’яної огорожки, влізла на неї, не марнуючи часу на пошуки хвіртки — і ось тільки тоді до мене почала доходити жахлива правда.

Це було інше місто. Зовсім інше, тут навіть повітря пахло по-іншому. Запах великого, людного, робітничого міста: була ніч, але вікна ще світилися, котилися вози вулицями, десь гуркотіло залізо — дуже нагадувало віддалений шум кузні. Намагаючись самостійно перейти в Королівство, я потрапила… куди я потрапила?!

Мій посох був таким само легким і ненадійним, і навершя його не світилося. У цьому світі не було магії — тільки дрова й димарі, ремесла й торгівля, вулиці, вимощені каменем, жінка, що шиє іграшкового дракона…

Я сиділа на кам’яній огорожі, ніби прилипла до неї, начебто сама перетворилась на камінь. За моєю спиною відчинилися двері, промінь кволого світла впав на грубі брили, з яких було складено огорожу.

Я озирнулася. Жінка стояла у дверях зі свічкою в тремтячій руці.

— Ти маг дороги?!

— Я не хотіла вас потривожити, — пролепетіла я.

— Магів не буває, — вона підняла свічу вище, вдивляючись у моє обличчя. — Або… звідки ти взялася? Хто ти?

— Я… це не Королівство? Ні?

Вона дивилася на мене, її очі дедалі глибшали, начебто провалюючись у тінь:

— Ні. Це не Королівство. Хто ти?

— Я не маю часу, — сказала я в розпачі.

Вона тримала свічку лівицею. У правій руці, як і раніше, стискала голку з червоною ниткою у вушку:

— Хто тебе послав? Хто тебе послав?!

Я звалилася з огорожі на вулицю. Розчинилася хвіртка — вона була зовсім поруч; я піднесла марний посох, намагаючись вгамувати страх — дарма.

— Говори правду, — жінка здавалася божевільною, очі в неї палали, оточені чорними окулярами тіней. — Хто ти? Хто тебе послав і навіщо?!

Я позадкувала. Тріснула невидима грань; налетів рвучкий і злий вітер, загуркотів грім. Захиталося гілля курних лип.

— Дівчинко, що трапилося?

Весела кошлата собачка обнюхувала мене, здивована не менше за господиню. Я сіла. В роті було сухо, перед очима все пливло. На місці жінки зі свічкою та голкою стояла цікава тітонька з повідцем і сумкою для харчів. За спиною в неї наливалося свинцем низьке небо, й ось-ось мали впасти перші краплі.

— Нічого, дякую, все гаразд, — пробурмотіла я. Тітонька не бачила, як я «провалилася» в інший світ — я з’явилась там само й тоді само, де й коли зникала.

— Буде гроза… Може, це в тебе від перепаду тиску? Ти далеко живеш?

— Близько…

Насправді мій дім був на іншому кінці міста, але мені було байдуже. Ще хвилина чи дві зволікання — й не буде чого йти в Королівство, самого Королівства не стане…

Допоможи мені, Обероне, мовчки благала я, знову ступаючи.

* * *

Тут уже стояла глуха ніч.

Горіли багаття навколо замку. Міст опустили, табір принца-деспота був темний. Спали вони чи розбрелися куди? Що трапилося за ті кілька годин, поки я стрибала сюди-туди, дивуючи тітоньок у чужому дворі під липами? Лякаючи дивну жінку з недошитим драконом — і голкою?

Але ж нитка в голці була червона. А дракон — зелений. Може, вона йому полум’я пришивала до пащ? А гребінець на хвості — потім дошиє, зеленими нитками?

Під ногами в мене була росяна, дуже густа трава. Тут, на березі, не проходив караван, цього краю не зачепили військові дії; до післязавтра, до приходу Сарани тут оце так само сонно колихатиметься волоття трави, літатимуть бабки, а ночами — блиматимуть світлячки…

Посох у моїх руках поважчав, навершя кволо світилося. Я була в Королівстві, й Сарана давно знялася з денної стоянки. Стоноги йдуть, і тремтить земля. Вони ступають повільно, з вигляду неквапно, але кожен крок наближає їх до міста й до замка.

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану»…

Я потрусила головою. Я сама! Сама прийшла, без ключа й провідника, уперше в житті пройшла між світами — сама! А виходить, будь-якої миті можу піти додому й повернутися… Та хоч зараз…

Долоні мої похололи. Ні, зараз я не пробуватиму. Це як із польотами: вперше полетиш, а вдруге ще гримнешся. А тепер дорога кожна секунда. Куди мене викинуло? Де Максиміліан?

Пихкаючи, я видерлася на пагорбок. Мене викинуло на березі річки, не далеко від замку, але й не близько. Місто стояло темне, тільки в порту горіли багаття. Цікаво, чи знає Уйма про зраду в замку?

На протилежному березі річки мерехтів вогник. Я подивилася нічним зором; коричневуватий плаский світ, струмениста поверхня річки, така щільна, що здається, по ній можна ходити, мов по кризі. Ця річка отримала своє ім’я — Лане — на честь великого мага дороги, воїна, що загинув на шляху. Я пам’ятала, як Оберон дав річці ім’я та як трохи згодом ця річка врятувала мене від Мрячної Бабери — тоді кордони ворожого світу проходили так близько від замку, що вона, ненавидячи Оберона, могла ще шкодити нам наостанок…

Скільки я не вдивлялася — поблизу не було жодної людини. Де Максиміліан? Залишився біля замкової стіни? Чому не шукає мене? Я відразу зміркувала, що некромант не може шукати мене в моєму світі — за моєї відсутності там зупинився час, і всім гостям вхід закрито…

Що ж мені, бігти до нього в замок?

Я знову подивилася на вогник за рікою. Там Олександр і там Ельвіра; можливо, мені краще перемовитися з ними без свідків? Якщо вони якимось чином втаємничені щодо підмінків… Мені б не хотілось, аби й некромант про це довідався.

Над річкою повітря було нестійке, висхідні потоки змінювалися спадними, я летіла й бачила своє відображення в струменистому дзеркалі води, намагаючись тримати рівновагу. Навіть тут, далеко від моря, Лане був широким. Я встигла змерзнути й дуже зраділа, коли моє відображення пропало нарешті й замість води внизу виявився пісок.

Вогник