Марія Василівна Матіос - Кулінарні фіґлі

І запивайте горілочкою.

Щоби так здорова була, якщо брешу, що більше нічого не захочете! Хіба що гуслянки.

А я, вже спокушена всіма тими добірними наїдками, хочу ще чогось.

А чого?

КишОк, звичайно.

Нічого складного у приготуванні цього наїдку немає. Треба лишень купити на базарі молоді свинячі кишки малого діаметру. Добре їх вимити, перевернути «навиворіт» і кілька годин вимочувати у солі.

Тим часом готуємо начинку для кишок.

А саме: запарюємо і настоюємо кукурудзяну муку, жовту, як сонечко, казала моя бабця.

Ріжемо маленькими шматками молоде, несолене сало,

на такому ж салі підсмажуємо багато цибулі, але стежимо, щоб сало не згоріло, а залишилося шматками,

солимо, перчимо.

Змішуємо із кукурудзяною мукою і не дуже туго начиняємо кишки, додаючи при цьому по ложці-дві води.

У кількох місцях проколюємо голкою, щоб не тріскали, і викладаємо в тасу зі смальцем. І – в духовку. Час від часу обертаємо. Хай печуться.

Якщо Вам до вподоби начинка з кукурудзяною мукою і грубо натертою на тертці сирою картоплею, то будь ласка.

Але запам'ятайте, що до кишок, щоб відчути їх справжній смак, обов'язково подають гуслянку. А що це таке, Ви вже знаєте, бо тримаєте її напровсяк на похмілля для чоловіка.

А ще у горах люблять пекти книші і подавати їх гарячими, у сметані. Це справді страва, яку сміливо можна назвати пальчики оближеш… І любові захочеш. Не вірите? Навіть коломийку таку співають:

А я піду в полонинку, та стану, та стану. Одна дівка несе книші, а друга сметану. А я книші та й до душі, а сметану вип'ю. Одну дівку поцілую, а на другу кліпну.

А до книшів, окрім усього, треба багато бринзи і кропу. А ще ж є малАй – кукурудзяний хліб…

Та хіба я можу переповісти отут і вже всю гуцульську кухню?! Це ж мені ще одну книжку писати доведеться. А мене й без того вже сварили і сварити будуть за кулінарні витребеньки наші рецензенти-інтелігенти, які, звичайно, щодень харчуються Божим духом, Ортегою-і-Гасетом і чужоземними грантами.

Може, сварять, бо самі не вміють холодних вареників із халвою і медом зробити, голубці із молодого бурякового листя закрутити

чи сметанний! борщик зварити?! Та що мені до їхнього невміння-скигління? У наших Розтоках на такі «кусання» іронічно кажуть: не плодьте розум!

Так, що, може, ще колись… згодом розкажу свої кухонні секрети. Не все ж одразу. Бо казала моя бабця, не показуй одразу всього коліна, а лиш половину.

… На оцій смачній ноті завершимо сьогоднішні кулінарні посиденьки-побрехеньки та й підемо подумки зі мною в ту мою солодку обітовану землю, де мені пуп рубали, – в мою Буковину.

Бо без неї я ніхто, і ніщо мені не є таке рідне, кохане і чисте.

«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…»

«ГУцулкою», «кОса» чи «аркАном».[6]

Йдуть думки мої через горби,

Отуди, де срібні тато й мама,

Де хати фамільні і гроби.

Отуди, де блискавок абсурди

Потрясають скали залюбки,

Де смереки розписали шУрден[7],

Мов космацькі відьми писанки.

Отуди,

Де рос зелений бісер

Скапує у трав зелений глек,

Де вітриська вибігають з лісу –

 І на шиях виснуть у смерек.

Отуди… Куди?

Ніхто не знає…

Де тебе ніхто ще не любив,

Де душа себе наздоганяє,

І гроби фамільні, і герби…

Дорогий мій Читачу!

Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:

На Буковину,

як у Палестину,

Відпроситься душа колись.

І ти

Спадеш,

як тінь хмарини на долину, із висоти…

Ви думаєте, я це книжку писала?

Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас. Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.

Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.

Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.

І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;

коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;

коли сумно, коли всяко, —

але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,

так, якби маковиння напилася і Вас хотіла ним напоїти.

Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла, кажуть у такому разі в Розтоках.

Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», – за двадцять кілометрів від людного села, на хуторі СірУк, між трьома хатами люду.

На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.

Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.

Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».

У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.

Під вікнами ночами рили дикі кабани.

Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.

Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.

Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.

А влітку коні з вершниками ішли в полонину крізь сиву вранішню млАку – туман і я проводжала їх очима, як воїнів.

Коли я стала дорослою, дізналася, що знаменитий автор знаменитої пісні «Заграй ми, цигане старий…» Данило МлАка, не хто інший, як Сидір Воробкевич, автор іще однієї хрестоматійної речі: «Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько – Тілько камінь має». І я зрозуміла, чому цей розважливий буковинець, священик Сидір Воробкевич, творчість якого забороняла колишня радянська влада, узяв собі літературний псевдонім – МлАка.

То треба дивитися і