Дарунок Корній - Тому, що ти є

залишили в Києві, бо коли займаєшся бізнесом, то і на відпочинку тебе дістануть — як не ділові партнери, то ділові недруги. Моя теперішня дружина — в минулому модель, і цей відпочинок їй зовсім не подобається. Так, Лянуся не її донечка. Лянусина мама померла. Не співчувайте мені, то не під час пологів чи, типу, потрапила під машину, банальний випадок з… Е-е-е-е… Може, про це згодом. Ось так… Віка, теперішня моя половинка, з ранку до ранку тільки скиглить та жаліється — все їй не так. А нам з Лянуською навпаки, якраз в кайф — і вода в озері чиста-чиста, і риба завжди ловиться, і в лісах ягоди та гриби. Правдивий рай. А те, що туалет від хати в двадцяти метрах, то байдуже, чи те, що ванну гарячу прийняти не можна, — також байка. Кринична вода в пані Наді — таки жива, бо навіть Лянка, коли нею обливається, від втіхи лише сміється. Після тижня таких обливань усі її алергії кудись занапастилися. А то вчора вранці повертаюся з рибалки нічної, а дружина сидить вся така наїжачена та сердита. Питаю її: «Де Лянка?» — то вона мені відповідає, що полаялася з нею, бо та мала монстрячка вже зовсім совісті не має і сказала, щоб вона забиралася геть. І почалося, що ми її не цінуємо та не любимо ні як жінку, ні як дружину, ні як матір. Ох, стосунки мачухи та доньки важко назвати гармонійними. Так от, кинулися шукати Ляну, а її ніде нема. Сусідські дітлахи бачили, як бігла вона в бік лісу. Вже й сам зараз не пригадаю, як я в тому лісі опинився і куди йшов, але таки по обіді натрапив на малу. Вона, знесилена та голоднюща, лежала під кущем шипшини. Я до неї, а вона вся горить і скаржиться на біль в животі. Заблукали ми у лісі, одне слово. Спочатку я розважав малу історіями, пісеньками, розмовами. А вона все жаліється на біль в животику, а коли сонце пішло спати, то й зовсім затихла. Думав спочатку — заснула, але ж ні — знепритомніла. Господи, й сам не пригадую, як опинився на тій дорозі, хто вивів нас із лісу і майже під колеса оцього шановного пана. А далі ви знаєте.

Митько мовчки налив медівки. Столичному панові повну, а собі та пану доктору по половині. Столичний пан залпом все випив, Сашко лише пригубив, як і Митько, який, незважаючи на стрес, так і сказав, все ж мусив пам’ятати, що за кермом. Добра п’ятдесятиградусна медівка без закуски розв’язала язик столичному панові.

Той розповідав далі. І про себе, і про те, що займається в Києві будівництвом вже не один рік. Тобто не те щоб займається особисто, а керує ним і є власником великої частки дохідного бізнесу в Києві. Лянка — донька від першого шлюбу, дружина його з малою залишила, коли дитині виповнилося три рочки. Так, залишила. Пішла на той світ, тобто померла. Спочатку то були якісь звичні дурнуваті жіночі проблеми зі здоров’ям, які перетворилися на біду велику і фатальну. Він кохав свою дружину, і коли б не донька, то хтозна, як би то все в житті склалося, а так змушений жити для своєї тепер вже єдиної любові — донечки. Два роки як в його житті з’явилася Віка, красуня, модель, яка так ззовні схожа на Христину, маму Ляни. Його мудра дитина терпіла татові «заскоки» з жінками. Сама це так називала, тому що тато у неї найкращий, і має право на щастя, і якщо йому для цього потрібні чужі тьоті, то вона не проти. Тих тьоть їхня оселя перебачила багато, і лише Віка затрималася найдовше, можливо, тому що вона навіть не намагалася потоваришувати з Ляною, просто не звертала на дитину уваги. Це влаштовувало усіх. Ляна росла самостійною дівчинкою, і втручання в її життя інших жінок, хай навіть з добрими намірами, сприймала вороже. А Віка просто не лізла до малої, вони одна одну майже ігнорували, навіть відпочивали порізно. Хитра Віка вміла все так продумати, що і пасербиця, і коханий залишалися задоволені. Можливо, все і далі б залишалося по-старому, однак цьогорічний відпочинок все перепсував. Тут він зрозумів, що Віка — набундючена егоїстка, яка нікого, крім себе та грошей, не любить, і що вона ніколи не зможе стати ані доброю дружиною, ані чудовою мамою, а доброї коханки для буденного життя виявилося замало. Отакі уроки подарувало йому життя. І якби не везіння з Митьком та не лікар-чарівник, який витягнув його шестирічну дитину з того світу, то…

А наступного дня Сашко в білому халаті та трохи захмелілий після випитого Ілля, так звати батька маленької пацієнтки, стоять біля ліжка дівчинки. Вона вже відійшла від наркозу, а зараз просто спить. І от-от має прокинутися.

Маленькі крилята вій сполохано злітають вгору — один раз, два, три. Біленькі кучерики лагідно оторочують худеньке личко. Кліп, сині-сині очі відкрито дивляться на світ. Прокинулася. Тендітна ручка піднімається вгору, мала простягає її Сашкові. Той ніжно бере її у свою широку долоню. Дівчинка стискає його за великий палець руки зі всіх тих сил, що залишилися в ній після пережитого.

— Тихо-тихо, маленька! Все добре, — не говорить, а ніжно шепоче Сашко.

Дівчинка ствердно киває головою і посміхається. Так щиро і мило можуть посміхатися тільки діти та закохані. Злітають з тоненьких губ слова, мов шепіт вітру за вікном.

— Я знаю, знаю, бо ти поруч, бо ти — ангел! — не запитує, а стверджує дитячий голос.

Другу руку мала простягає до батька.

— Татку, а ти казав, що ангелів не можна побачити, — майже дорікає мала.

Щоками Іллі котяться сльози.

— Не плач, татку, тепер у нас все буде добре, бо ми маємо свого ангела. То його мама послала, я знаю. Вона навіть там дбає про нас.

В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людину над поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати. Ілля це зрозумів, коли ледь не втратив свою найбільшу любов.

Минув рік. І