Василь Миколайович Шкляр - Маруся

долучилися до церковного хору, який саме дотягував «Перводєржавную, Русь православную, Боже храні».

Площа намагнітилася й розпеклася до краю, багнети наїжачилися на крісах стрільців, що охороняли Думу, крізь замасковані на балконі отвори висунулися шиї кулеметів, і невідомо, чим би те закінчилося, якби генерал Кравс не побачив у цьому становищі вигідний шанс розпочати переговори з денікінцями. Він повернувся від парадного входу назад, туди, де козаки перепинили російського генерала з усією його процесією, і чемно попросив — не наказав, а попросив засмаленого та його похмурого товариша, аби вони пропустили генерала з його ад’ютантами до Думи. Засмалений із товаришем, скреготнувши зубами, відступили убік.

Обидва генерали взаємно представилися і були приємно здивовані: у їхніх жилах текла одна — німецька — кров. Перед Антоном Кравсом сидів на низькорослому коні барон Максиміліан Штакельберг, командир авангардної дивізії денікінських військ генерала Бредова. Можна було поговорити німецькою, але при такому народі не випадало, Кравс жестом припросив Штакельберга спішитися і пройти до Думи.

Російський генерал обернувся до свого конвою, кубанці швиденько позіскакували з коней і обережно зсадили Штакельберга з його низького віслюкуватого жеребчика. Хор зажував останні слова імперського гімну, попи опустили корогви держаками на землю. Батюшка, який ніс золотого хреста, поклав його на плече, ніби збирався йти на Голгофу.

До Думи генерал Штакельберг зайшов із двома ад’ютантами. Назустріч сходами уже дріботів голова міської управи Рябцев, диригуючи сам собі пухкенькими ручками.

— Ну, наканєц-то, наканєц-то! Встрєтілісь два союзніка-побєдітєля! Мілості просім!

Мимохідь привітавшись з головою Рябцевим («Не вірте тим єзуїтам!» — пригадалося Кравсу), обидва генерали зі своїми старшинами зайшли до аудієнц-зали. Перед розмовою командант 2-ї Коломийської бригади отаман Виметаль доповів генералу Кравсу, що біля Ланцюгового мосту денікінці роззброїли 2-й курінь його бригади. Кравс висловив Штакельбергу різке обурення, мовляв, якщо вже сама доля зробила нас союзниками в боротьбі з большевиками, то навіщо загострювати стосунки?

Барон сказав, що це непорозуміння, помилку буде виправлено, але натомість і в нього є невеличке прохання — для заспокоєння російської публіки треба на Думі вивісити триколірний прапор.

Українські старшини перезирнулися.

Барон Штакельберг наголосив, що цей акт не матиме жодного політичного значення, йдеться всього-на-всього про жест обопільної поваги між союзниками. Після такого акту доброї волі генерал Кравс зможе спокійно їхати на Печерськ до гімназії, де розмістився штаб генерала Бредова, і продовжувати переговори на вищому рівні. Тим часом денікінські війська залишатимуться на своїх позиціях до встановлення демаркаційної лінії між Добровольчою і Галицькою арміями. Тож нехай хтось із ваших, сказав барон Штакельберг, спуститься вниз і візьме в нашого офіцера великий триколор.

Така позиція Кравса задовольняла. Він попросив, щоб покликали сотника Станіміра, котрий пильнував за порядком на площі, і наказав йому занести в Думу російський прапор. Далі вийшла комедія. Денікінський прапороносець вперся рогом і не захотів віддати знамено в руки Станіміра. «Єщьо чєво! Аткуда я знаю, что тєбє далбаньот в башку! Можєт, ти хочєш наш флаг захватіть аль вабщє сжєчь? На-кось, вазьмі малєнькій».

Він дав Станімірові маленького прапорця, Осип піднявся на балкон Думи та примоцував його біля великого жовто-блакитного полотнища. Що тут зчинилося! Ліва половина площі радісно загула й заплескала в долоні, а праве крило зарепетувало, засвистало, затупотіло ногами, заревло на тисячу горлянок:

— Ганьба!

— Галичани зрадники!

— Геть московських лакуз!

— Геть кацапську ганчірку!

— Галичани продалися!

— Ганьба! Ганьба! Ганьба галичанам!

Вигуки скаженого обурення докотилися до аудієнц-зали.

— Что оні скандіруют? — приклав долоню до вуха глухуватий барон Штакельберг. — Ганібал? В смислє Ганібал возлє ворот?

— Сотнику! — гукнув генерал Кравс до Станіміра. — Заспокойте публіку! Ради Бога, скажіть їм що-небудь!

— Що? — нервово спитав Станімір, смикаючи правого вуса, якого він за цей день зсукав у нитку.

— Скажіть щось таке, аби вгамувалися. Ви ж маєте олію в голові. — Кравсова мама була українкою, і мову він знав непогано.

Осип відчув, що олія в його голові перегрілася і вже закипає. Зараз вона зірве покришку на його макітрі. Він вийшов на балкон як у гарячці.

— Ганьба! — стрясало повітря праве крило майдану.

— Зрадники!

— Ганьба запроданцям!

Осип, як Демосфен, поволі підняв руку, показуючи, що він буде говорити. Коли натовп притих, сотник зарядив такої, що Мирон не міг розібрати — чи він у розпачі вдає із себе вар’ята, чи справді чоловікові щось зробилося з головою.

— Авжеж, ми зрадники! — на повен голос звернувся Осип до майдану. — Ми зрадники й перекинчики, яким немає ні виправдання, ані прощення. Так, ми остатні запроданці й більше тут ніц не скажеш. Подивіться, панове, на нас уважно, і в кожному старшині чи стрільцеві ви побачите юду. Кожен тільки й носить у зрадницькій голові підлу думку, як би сі продати москалеві за тих нещасних тридцять срібняків. Так, ми зрадники, каємося.

Осип винувато опустив голову, витримав паузу, а тоді звів своє окаянне лице до неба, гейби та Магдалина, що кається, і запитав у майдану:

— Але скажіт мені, поклавши руку на серце, чи не сі зрадники зросили потом і кров’ю шлях від Львова до Києва, аби визволити рідний Край і його столицю? Той шлях усіяний кістками й могилами галичан. Могилами, над якими ніколи не заплаче рідна ненька, не затужить кохана дівчина. Ми, зрадники, пригорнулися до своїх братів-наддніпрянців, щоби вкупі здобути волю для України, бо, крім нас, її не здобудуть ніякі герої. І ніхто з вас не злічить тих жертв, що їх галичани поклали та ще покладуть на вівтар Вітчизни. Тому кажіт на мене що хочете, але не чіпайте тих, котрі згинули за вашу будучність. Чули-сьте? Не чіпайте, бо… затулю писка кожному ось цим-во! — Станімір вихопив з кобури револьвер і потряс ним над головою. — І тут уже мені жаден генерал не указ, курча його…

Слова застрягли Осипу в горлі, та йому все одно не дали б договорити. Майдан сколихнула нова буря овацій:

— Слава галичанам!

— Хай живе Галицька армія!

— Львів і Київ разом!

— Разом-разом-разом!!!

Під ці овації Кравс із Штакельбергом, закінчивши розмову, вийшли з Думи. Тут вони мусили розпрощатися, бо Кравс вирушав на Печерськ до жіночої гімназії, де осів штаб генерала Бредова, а Штакельберг їхав далі своєю дорогою. Барон помітно повеселішав і, по-дружньому взявши Кравса під лікоть, на прощання шепнув йому рідною мовою:

— Herr General, ich moechte Sie um etwas bitten: lassen Sie bitte die russische Flagge noch haengen —