Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

За сусіднім столиком їли двоє хлопців, одягнуті в спортивні костюми. Їхні обличчя були мені незнайомі. Обидва їли жадібно, не користуючись ножем. Вони розламували рибні палички виделками і, зануривши в гірчицю, відправляли їх у рот. І ковтали, навіть як слід не прожувавши.

Це був їхній перший сніданок у місті миру.

Я це досить легко визначив: за апельсиновим соком. Вони випили його за хвилину й тепер давилися рибними паличками, соромлячись, чи ще не знаючи, що вони мають право попросити ще соку. А офіціантка, перебуваючи у стані ліричної задуми, не помічала, що їхні склянки порожні.

Один із хлопців на правій руці мав тільки два пальці: вказівний і великий.

Поївши, я вийшов надвір.

Місто вже нагрівалося промінням вранішнього сонця.

Місто було чисте і охайне, і свіже, як щойно спечений торт. Навіть дерева здавалися ретельно причесаними і підстриженими.

Місто залишалося таким самим, яким воно було позавчора, і, напевно, десять і двадцять років тому.

Це моє життя знову змінилося. Знову я полетів під укіс, неповні двадцять днів побувши вільною людиною. Втішало мене лише те, що мої нові обов’язки виключали участь у бойових діях.

Та однаково, був я, здається, ще не готовий, якщо не сказати — зовсім не готовий, до виконання нових обов’язків. І моє покірливе «так», сказане генералу, було всього лише зворотнім відображенням мого внутрішнього «ні». Я просто перебував у тому дивному стані, коли смерть, по-дружньому потиснувши мені руку, раптом щезла, відклавши наше з нею побачення на пізніший час. Вона немов злякалася когось, і тепер я почувався заборгованим перед цим інкогніто. Я хотів дякувати, але не знав, кому. І хоча здоровий глузд підказував, що над усіма нами висить дамоклів меч випадку, і що живий я залишився цілком випадково, мені в це не дуже-то вірилось. З одного боку, я сам зробив усе, щоби вижити: кинув гвинтівку, крадькома пробирався міськими стежками, ховався в погребі. Та це було вчора. А скільки сотень днів я відстрілювався, наступав і відступав, не знаючи, за що і з ким воюють люди, які поставили мене в лави! І щоразу кулі не чіпали мене. Вони проносилися мимо, і падали на землю ті, хто наступав зі мною, а я залишався.

Несподівано роздався лункий хор кроків — знайомий звук, відбиваний сотнею пар похідних черевиків об кругляки бруківки.

Я занервував. Не хотілося зустрічатися з тими, проти кого ми вчора воювали. Я швидко звернув на сусідню вуличку, що бігла до набережної, і рушив у бік свого улюбленого кафе.

Перше, що мене вразило, це нова яскрава вивіска над входом: «В ІРИНИ». Сторопівши, я завмер на місці.

Невже, попри все, вона стала власницею цього кафе?! Так же й Вацлав кілька днів тому казав мені: «зустрінемося в Ірини»?! Дивно, революція придушена, а її цілі досягнуті? Айвен заварив усю цю кашу, щоб залишитися в місті назавжди, і залишився. І я залишився, щоправда, в іншій якості. Ірина мріяла стати власницею кафе, і, схоже стала?! Я нічого не розумів. Здається, була розіграна якась дивовижно складна шахова комбінація, в результаті якої, після принесення в жертву кількадесяти пішаків, переможцями було проголошено обидві сторони. Якусь роль у цій грі, очевидно, зіграв і я, та, бувши пішаком, я не знав наперед своїх ходів, а коли ходив, то думав, що ходжу самостійно і лише туди, куди вважаю за потрібне.

Я роздивився кафе. Бракувало скляної стіни, яка завжди дивувала мене своєю прозорістю. Але усередині все було по-старому. І навіть столики стояли саме там, де й перше.

Я зайшов через відсутню стіну і сів на своє звичне місце лицем до вулиці.

У цьому кафе завжди була якась особлива, розслаблююча атмосфера. Так затишно я більш ніде не почувався. Для мене це місце означало те саме, що для віруючої людини — храм. Тут я завжди був відкритим для сповіді і ладен був слухати сповіді інших. Тут, легко пурхаючи поміж столиків і не шкодуючи усмішок, мешкала моя «балерина».

Але цього ранку в кафе було порожньо і тихо.

Я сидів, впершись ліктями в поверхню стола і опустивши обличчя на долоні. Я згадував минулі дні.

Рипнули двері — хтось зайшов у кафе. Кроки затихли в іншому куті, там, де раніше дуже любив сидіти попередній інспектор з правил поведінки.

Не підіймаючи голови, я покосив оком і побачив двох солдатів. Вони вже сиділи за столом, про щось неголосно розмовляючи.

Всередині кафе раптом щось дзенькнуло, і за ледь чутним клацанням високих каблуків я впізнав її раніше, ніж вона з’явилася. Спочатку вона підійшла до солдатів. Потім до мене.

— Міцнішої кави, — попросив я.

«Балерина» здивовано дивилась мені в обличчя. її ротик був відкритий, наче вона хотіла запитати про щось.

— Ти тут?! — нарешті пошепки видихнула вона.

Я мовчки кивнув.

— Щойно привезли свіжі тістечка… Будеш? Дуже гарний «наполеон».

Я мовчки кивнув.

— Зараз… — прошепотіла вона й пішла.

Хвилини через дві вона присіла поряд.

— Вітаю! — промовив я, підносячи до рота горнятко кави.

— Ти вже знаєш?! — Ірина знову була здивована. — Звідки?

— «У Ірини», — сказав я, показуючи рукою в бік дверей. — То що, не важко бути господинею?

Вона махнула рукою.

— Ніяка я не господиня. Це тільки нова вивіска! Я думала, ти про інше…

— Про що? — запитав я.

— Він був тут, — сказала Ірина. — Залишив листа.

— Він?! — перепитав я не здивовано. — Крістоф?!

— Так.

— Коли?

— Вчора.

— Він був серед… — я не договорив, помітивши, що Ірина опустила погляд.

Було й так ясно, що сюди він міг потрапити лише у військовій формі. Принаймні, вчора.

— Що він пише?

— Обіцяв скоро приїхати. Його рота буде патрулювати місто через три місяці…

На вулиці навпроти кафе загальмувала вантажівка. Я вловив запах вихлопних газів. На бруківку зістрибнуло троє робочих у синіх комбінезонах і стали знімати з кузова широку панель, упаковану в картон і оперезану кілька разів бляшаними смужками. Я впізнав одного з робочих — це він вранці пояснював, як дійти до готелю.

— Що ти робитимеш? — запитала Ірина.

— Їздитиму на джипі, — відповів я машинально, спостерігаючи, як робочі розпаковували свій вантаж.

— Я не про це, — сумно промовила вона.

— А про інше я нічого не знаю, — монотонно проговорив я. — Житиму, напевно…

Коли робочі зняли весь картон, я побачив, що привезли вони нову скляну стіну. Вони приставили її до отвору. Двоє тримали стінку зовні, третій, мій знайомий, зайшов усередину. Користуючись ручками-присоска-ми, вони встановили її в гумові пази, пововтузилися ще хвилини три, підрівнюючи й укріплюючи її. Роботяга, що