Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

полиці не вдасться! Та, власне, навіщо? Кому нині спаде до голови Шекспіра читати, коли є «фейсбук»?

Хіба що який-небудь «лузер-книжковий черв’як» клюнув би. Та такі сюди не заходять. Нудно з ними. Ніби про ту давню «Барбі» згадувати. Нудно й неприємно…

А яка мораль? А ніякої!

Ну, можливо, така: не шліфуйте давньогрецькі колони. Можливо, до них доторкався Діоген Синопський.

Хто це?

Та був колись такий невдаха. Кажуть, жив у діжці.

Двадцять п’ять сторіч тому…

Без знижок

Як би пафосно це не пролунало і якими б скептиками-прагматиками ми не були, але від цієї істини нікуди не подінешся: кожному воздається по вірі…

Що далі живеш, то ясніше й чіткіше постає ця істина. Адже все збувається!

Віриш у силу грошей – працюватимеш на них все життя. Будеш примножувати, накопичувати, підкорятися їхній владі й володарювати тим, що можна купити.

Віриш у дружбу – ніколи не лишишся на самоті.

Віриш у любов – вона знайде тебе і в пустелі.

Важливо лише зробити правильний вибір і повірити в нього по-справжньому. А ще краще зробити його якомога раніше, поки в душі живуть казка, мрія, свіжість бажань.

Адже – чого ж приховувати? – нагромадження побутових дрібниць, метушня і ланцюжок життєвих розчарувань нашаровується на них, як мул і водорості на боки баржі, подрібнює і робить «літературними» та смішними.

Про яку віру йдеться, якщо треба вгризатися в життя, поки маєш гострі зуби та лікті! А яке може статися диво, якщо всі чудеса світу в буквальному сенсі лежать на долоні – на екранчику смартфона?!

Попри це, дівчинка, що чекала пурпурові вітрила, і хлопчик, який витратив усі гроші на рулони червоного шовку, живуть і досі. Продираються крізь натовп скептиків, потерпають від насмішок, борються з нерозумінням і заздрістю тих, хто давно зневірився в існуванні дива.

Звісно, дівчинка могла б і не дочекатися тих вітрил! Принаймні так своєчасно, як того хотів Грін.

Зробимо знижку на реальність.

Звісно, вона могла б побачити пурпуровий відблиск на горизонті лише на схилі своїх років, маючи купу побутових проблем.

Або взагалі не помітити його, стоячи біля плити або в черзі. Проїхати повз нього, засліплена зустрічними фарами.

Заклякнути перед екраном телевізора замість того, аби бігти на причал. Все могло б статися.

Власне, так воно й буває: замайорить на горизонті твій довгоочікуваний вітрильник, а ти стоїш перед холодильником у якому-небудь супермаркеті й тяжко вирішуєш: купити цей чи о-о-он той з червоними дверцятами. А головне – давно пішла віра. Та сама, за якою тобі має воздатися. Що ж – отримуй натомість новий холодильник!

Але я – про інших.

Про тих, хто постійно – щодня і щомиті – вміє дивитися «на горизонт». Про тих, хто вірить в обраність своєї долі…

Хоча… Зробимо ще одну знижку.

Іноді буває так: якщо дуже чогось чекати, можна й помилитися.

Полетіти на перший же вогник, сплутавши його тьмяний відблиск із сяянням вітрил. І отримати в подарунок майстерно зроблений муляж замість справжнього корабля. Тобто прийняти бажане за дійсне. І що далі?

Продовжувати таке життя чи повернутися на вихідну точку? Туди, де віра була міцніша за прагматизм.

Звісно, сидіти у звичному теплі перед телевізором комфортніше, ніж знову опинитися на порожньому березі, випробовуючи на собі всі пориви вітру. Не таке це вже й приємне заняття!

Зробимо іще одну знижку.

Змінити показне благополуччя на кригу й вогонь очікувань – випробування не для слабких. Тим більше, що ніхто не може гарантувати позитивного результату. А якщо його взагалі не буде?

І твій довгоочікуваний вітрильник потрапив у бурю, збився з курсу чи взагалі пришвартувався в сусідній гавані…

А ти сидиш на камені, мов дурна: і назад шляху немає, і попереду – ані щогли, ані вогника. І думаєш: ох, даремно я це все заварила, даремно повірила в дурну казку…

У тебе підтримує цілий хор співчутливих матрон, кажуть – ну, слава Богу, видужала, стала нормальною, іди-но до нас, ми все знаємо, всього навчимо й додають: «Краще синиця в руці…» або ще щось подібне.

Але відкрию секрет: вони так говорять, аби… в їхньому полку прибуло! Щоби ще одна романтична душа загасила в собі це дивне, незрозуміле, тривожне почуття очікування дива й віри в нього. Щоби стала, як вони: робота-дім-розмови ні про що.

І ані кроку в бік загадкового морського берега! Адже вони свого часу його не зробили. Ось і ти сиди.

Але знаєте що? Давайте не будемо робити ніяких знижок!

Адже той, хто живе по вірі своїй, не залишиться в дурнях.

Навіть якщо природа дійсно дасть збій і поведе призначений тобі вітрильник до інших берегів. Все одно він там постоїть-постоїть, помайорить на вітрі безбарвними крильцями, а потім розгорне їх і наповнить вітром свої пурпурові вітрила.

Можливо, це станеться завтра.

Без усіляких знижок.

Казка про Розум та Красу

…одного разу засперечалися Розум та Краса, хто з них важливіший.

– Звісно, я! – сказала Краса. – Адже всі звертають на мене увагу!

– Але ж ти з часом зникаєш… – сказав Розум. – А я лишаюся з людиною на все життя!

– Та кому ж ти потрібен, якщо не маєш зовнішньої привабливості?! – заперечила Краса.

– А хто ж тебе оцінить, якщо ти така нерозумна? – відказав Розум.

Образились вони одне на одного й розійшлися по різних кутках. Точніше, по різних тілах. На біду своїм хазяйкам.

Вимовить красуня на якій-небудь вечірці кілька слів – і лишається на самоті. Сидить собі, очима на всі боки стріляє. Сукенка – «від кутюр», ноги – від кінчиків волосся, вії та нігті – на півметра, вуста – на півобличчя, очі – прозорі, не спотворені інтелектом. Тільки «стріляти» і вміють. «Настріляє» собі багатенького Івана-дурника й радіє: розум йому ні до чого! Йому важливо, аби гарна «вивіска» над його багатством сяяла, щоби не соромно було з цією «вивіскою» на люди вийти, у круїз з’їздити, партнерам про бізнесу показати, похвалитись. Що ж далі?

Нудно стане – поміняє «вивіску».

Але й розумниці не легше.

Про неї кажуть: «Горе від розуму».

Теж сидить.

На голові в неї – так-сяк… «Живенько», як у героїні зі «Службового роману». Костюмчик – пристойний, чоловічого крою, за яким одразу видно: жінка серйозна, а не яка-небудь…

І обличчя серйозне, без «вульгарщини» – без сучка й зазубринки, без жодного штриха макіяжу. Усе природне, все своє: тіні під очима від читання розумних книжок, шкіра благородного сірого кольору, кущики брів. Мовляв, полюби мене такою, яка є. Мовляв,