Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Гаразд.

— Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду.

— Щоб вона та не помітила.

— Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати.

— Та я б з охотою.

— Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це.

— Умовлю.

— Не вірю я вам. — Вона взяла записку і пішла.

Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж.

— Що сталося?

— Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють?

Міс Гейдж подивилась на мене.

— Я ваш друг, — сказала вона. — Вам ні до чого так розмовляти зі мною.

— Що ви хочете цим сказати?

— Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли?

— Вип'єте трохи вермуту?

— Вип'ю. Але потім одразу піду. — Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.

— Ви беріть склянку, — сказав я, — а я питиму просто з шийки.

— За ваше здоров'я, — мовила міс Гейдж.

— А що там Ван Кемпен казала про мене — ніби я допізна сплю?

— Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом.

— Ну й біс із нею.

— Вона не лиха, — сказала міс Гейдж. — Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались.

— Я знаю.

— Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього.

— Ви страшенно мила.

— Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога?

— Чудово.

— Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко.

— Ви на диво мила.

— Дуже свербить?

— Ні. Все добре.

— Зараз я поправлю торбинки з піском. — Вона нахилилась. — Я вам друг.

— Я знаю.

— Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь.

Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.

Розділ XVIII

Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, — нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.

— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він.

— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано.

— Покуштуйте, пані, коли хочете, — сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.

— Я покуштую і того, Жорже.

— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.

— А може, і є, — сказала Кетрін. — От буде чудово, якщо таки є.

— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад.

Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір.

— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він. — Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг.

Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами, — манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні,— а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.

У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і