Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

й сенсу — бути читаними й доступними іще для когось, кому вони теж по-справжньому потрібні. У вашій бібліотеці вони просто перетворюються на мертві музейні експонати, от і все. Один мій знайомий відвідувач кав’ярні якось сказав, що рятувати й повертати людям їхні духовні скарби — благословенна місія. Але чи, рятуючи, ви їх повертаєте?

Арсен голосно сьорбнув кави.

— Я вирішив зробити свою бібліотеку доступною для тих, хто того насправді потребуватиме, — сказав за хвилю.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— А так: «Бібліотека забутих книжок пана Арсена Словацького». Як тобі така реклама? Над будинком висітиме вивіска, ми розклеїмо оголошення по місту… Можливо, мені вдасться зацікавити журналістів із місцевої газети, з’явиться стаття…

Я не вірила власним вухам. Невже це можливо? Куди подівся той похмурий сноб та фанатик-колекціонер?

— У нашому місті є чимало інтелігенції, є інститут, студенти, науковці чи просто книголюби… Вважаю, це когось зацікавить. Люди, котрим це справді буде потрібно, зможуть приходити до моєї бібліотеки й брати для читання книжки. А може, знайдуться охочі подарувати якісь свої забуті книжки чи твори невідомих авторів. Ну, звісно, все це буде ретельно фіксуватися… картки для читачів і таке інше… Все, як у звичайній бібліотеці. Щоправда, це буде ще не так швидко. Передусім потрібно навести лад у бібліотеці й усе як слід продумати. Крім того, мені потрібні помічники. Допомагатимеш мені у цій справі?

— Звичайно! — мало не вигукнула я.

— Я знав, що ти мені не відмовиш, — усміхнувся колекціонер, знову сьорбнувши кави.

— Але дивно… — проказала я. — І як це вам спала на думку така ідея?

— Я хочу присвятити цю справу Ілоні, — тихо відказав він. — Я роблю це заради неї, заради нашого минулого. Лише в такий спосіб я можу загладити свою провину перед нею й відчути отой сенс, про який ти мені говорила.

— В такому разі я можу приходити і брати у вас щось для читання? Все, що забажаю? — спитала я, не приховуючи захвату.

— Авжеж, — поблажливо відповів колекціонер. — Все, що забажаєш.

В ту мить на дверях знову теленькнув дзвоник, і на порозі кав’ярні з’явився дядько Роман.

Помітивши його, колекціонер підвівся й рушив йому назустріч.

— Арсене? От несподіванка! — засміявшись, ляснув його по плечу дядько. — Здоров будь!

— У мене до тебе є справа, — одразу заговорив колекціонер, — я хочу забрати у тебе книжку, яка може поповнити мою колекцію й бібліотеку. Точніше, вона вже поповнила, але твоя племінниця вважає, що я повинен це узгодити з тобою.

Через хвилину вони вже усамітнилися за кутнім столиком із двома чарками коньяку. Їм було про що порозмовляти.

Десь по обіді до кав’ярні навідався отець-богохульник. Він привітно всміхнувся до мене й замовив собі горнятко кави. Виглядав посвіжілим, очі його блищали завзяттям.

— Що у вас нового? — запитала я, бо, як мені здалося, саме такого запитання він і очікував.

— О, стільки всього! — загадково примружившись, промовив отець-богохульник. — Днями я був у одному селі, тут поблизу. Знайшов у церкві дві старі ікони. Одна з них теж була серед якогось мотлоху, який збиралися спалити, а іншу постановили перемалювати якісь місцеві богомази! От я їх і забрав, а, точніше, викрав!

— І ви на таке зважилися? — здивувалася я.

— Ну звісно! Ти лишень уяви собі, Лідко, що з ними було б! Ці невігласи геть зіпсували б їх, або й узагалі знищили!

— А якщо вас раптом заарештують за крадіжку?

— Не заарештують, — заспокоїв мене отець-богохульник. — Для більшості оті зниклі, старі, понівечені ікони, не є жодною цінністю. Отож, ніхто не здійматиме через них галасу.

— А як ви дізналися про ті ікони? — спитала я.

— Я не знав про них, — відказав мій співрозмовник.

— Тоді як ви їх знайшли? Випадково?

— У тому то й річ, що невипадково, — зашепотів він.

— Як же?

— То був немов якийсь внутрішній голос… Щось змусило мене поїхати у те село й зайти до тієї церкви. Я раніше тільки чув про таке. Це дар! Дар знаходити ікони, яким загрожує знищення! Я ледве можу в це повірити: мені, такому нікчемному, негідному й грішному, випало таке призначення!

Я пильно подивилася на нього. А чи не починається у нього, бува, та ж хвороба, що була в колекціонера книжок?

— Скажіть, а ви для себе збираєте ці ікони?

Він усміхнувся:

— Для себе? А який у тому сенс? Я відвезу їх у монастир. Там один мій друг займається реставрацією старих ікон. Від нього я колись чув, що у нашому місті планують відкрити сакральний музей. Це було б чудово! От лише, відчуваю, знань у мене замало. Мені б трохи підшколитися. Сьогодні був у міській бібліотеці, сподівався там знайти щось про історію ікон й іконопису, та не надибав нічого путнього.

— Кажете, не знайшли нічого у бібіліотеці? — перепитала я. — А бачите он отого чоловіка, що сидить у кутку поряд із моїм дядьком й розмахує руками?

— Бачу, то й що?

— Цілком можливо, такі книжки є у його колекції. Він невдовзі відкриє дуже цікаву бібліотеку! Бібліотеку забутих книжок! Книжок, яких уже ніхто не видає й не читає. Він довго рятував їх від знищення! Майже так, як ви рятуєте ікони…

— Невже? А все-таки шкода, що я не священик, я б цього чоловіка поблагословив, — лагідним тоном промовив отець-богохульник.

— Я дуже рада, що ви навернулися, — тихцем сказала я йому.

Він усміхнувся, майже поблажливо, так, ніби вибачав мені мою нетактовність.

— А хіба я коли-небудь відвертався? Хіба коли-небудь тратив віру? Щоби бути з Богом, не обов’язково, Лідо, бути священиком: іноді ті, що у ризах бувають занадто далекими і від Нього, і від людей… Якщо я й жалкую про щось, то лише про те, що вдавався до пиятик і до міцного слівця. Але з тим безглуздям уже покінчено. У мене з’явилася справа, заради якої таки варто було поблукати манівцями. Можливо, якби не мої блукання, то я б ніколи не знайшов тієї ікони на вулиці Героїв. Адже до істини іноді приходиш через сумніви, протиріччя й гріховність.

Його слова ще раз підтвердили мені, що навіть найбезнадійніші грішники інколи мають усі шанси перетворитися на праведників…

XVIII

Того вечора дядько Роман і Арсен вирішили надолужити спілкування за усі роки, які вони не бачились. Од випитого коньяку обоє були у доброму гуморі й не бажали розходитися, бо втратили відчуття часу й дійсності, довго вирішуючи вже біля зачиненої кав’ярні, куди податися далі. Я ще ніколи не бачила, щоб у дядька Романа так блищали очі й щоб Арсен був таким жвавим. Нарешті