Герман Мелвілл - Мобі Дік або Білий кит

— Диви, Квіквегу! То не живий вугор у тебе в мисці? Де твій гарпун?

«Казани» були найрибнішим серед усіх рибних місць і цілком заслуговували на свою назву, бо там завжди кипіли казани з чаудером. Риба на сніданок, риба на вечерю, поки вам не почне здаватися, що у вас із-під одежі вже випинаються риб’ячі кістки. Вулиця перед будинком була замощена скойками. Місіс Фойда носила намисто з відполірованих тріскових хребців, а рахункові книги Фінеаса Фойди були оправлені в чудову стару акулячу шкіру. Молоко в заїзді відгонило рибою, і я довго не міг зрозуміти чому, поки одного ранку, прогулюючись берегом поміж рибальськими човнами, побачив Фінеасову рябу корову, що паслась на рибних покидьках. Вона поважно виступала на піску, і ратиці у неї були взуті у відрізані тріскові голови, наче в капці, ще й дуже стоптані, я вас запевняю.

Докінчивши вечерю, ми дістали каганчик та вказівки місіс Фойди, як пройти до ліжка. Та коли Квіквег уже ступив поперед мене на сходи, господиня простягла руку й зажадала, щоб він віддав їй гарпун: вона, мовляв, не дозволяє держати гарпуни в кімнатах.

— А чому? — поцікавився я. — Кожен справжній китобій кладе свій гарпун до себе в ліжко, та чом би й ні?

— Бо це небезпечне діло, — відповіла вона. — Відколи молодий Стігс, вернувшися з отого нещасливого плавання — вони тоді проплавали чотири з половиною роки й привезли всього троє барил лою, — наклав на себе руки (його знайшли мертвого в моїй задній кімнаті), я не дозволяю постояльцям брати на ніч до спальні таку небезпечну зброю. Отож, містере Квіквег, — вона-бо вже знала, як його звуть, — я заберу у вас цю залізяку, а вранці поверну. Але якого чаудеру ви хочете на снідання, хлопці? Слимака чи тріски?

— І того, й того, — відповів я. — Та ще б на переміну зо два копчених оселедці.

16

КОРАБЕЛЬ

Уночі ми довго укладали плани на завтра. Але, на мій подив і неабияке збентеження, Квіквег заявив мені, що він довго радився з Йоджо — так звали його чорного божка — і той сказав йому двічі чи тричі, та ще й дуже наполегливо, що нам не треба вдвох іти до китобійної гавані, щоб вибрати корабель, на який ми наймемося. Натомість Йоджо дуже серйозно наполягав на тому, щоб вибір корабля полишити на мене самого, бо він, Йоджо, мав намір допомогти нам і вже нагледів той корабель, а коли, я, Ізмаїл, сам піду його шукати, то неминуче натраплю на нього, хоч на перший погляд це буде цілковита випадковість. І на той корабель я повинен негайно найнятись, поки що не зважаючи на Квіквега.

Я забув згадати раніше, що Квіквег у багатьох справах твердо покладався на несхибність присуду Йоджо і на його дивовижну проникливість, а тому обдаровував його щирою шанобою, як досить доброго божка, що, можливо, завжди зичить нам удачі, тільки не завжди спромагається здійснити свої добрі наміри.

Мушу сказати, що ця думка Квіквега, чи радше Йоджо, щодо вибору судна зовсім не сподобалась мені. Доти я покладав у цій справі великі надії на Квіквегову мудрість і досвід, гадаючи, що саме він зуміє вибрати китобійний корабель, якому найбезпечніше буде довірити наше життя й наші долі. Та всі мої докази не справили на Квіквега ніякого враження, і я мусив змиритися; а тоді зразу взявся за діло рішуче й завзято, щоб уже швидше залагодити цю дрібничку.

Другого ж таки ранку Квіквег зачинився з Йоджо в нашій кімнаті — той день, як мені здалося, був для них чимсь на взірець великого посту чи магометанського рамазану, днем постування, смирення та молитов (я так ніколи й не зміг збагнути цього в подробицях, бо, хоча брався кілька разів, одначе не спромігся засвоїти всі Квіквегові обряди та його тридцять дев’ять заповідей). А я, лишивши товариша поститись і курити люльку-томагавк, а Йоджо — грітися біля жертовного багаття зі стружок, подався до гавані. Повештавшись там довгенько й порозпитувавши кого трапилось, я з’ясував, що тепер у гавані є троє суден, які готуються в трирічне плавання: «Чортиця», «Лагоминка» і «Пеквод». Чому «Чортицю» названо саме так, не знаю; назва «Лагоминка» пояснення не потребує; а «Пеквод», як ви, напевне, самі пригадуєте, — це назва славнозвісного племені массачусетських індіанців, тепер вимерлого, як стародавні мідійці. Я обдивився й обнюхав «Чортицю», від неї перескочив до «Лагоминки» і, нарешті, зійшов на палубу «Пеквода», якийсь час оглядав його, а потім вирійшв, що це судно саме для нас.

Можливо, вам свого часу доводилось бачити чимало незвичайних кораблів: широконосі побережні люгери, гороподібні японські джонки, галіоти, які скидаються на ящики з-під масла, і ще бозна-що; та я ручуся вам, що ви ніколи не бачили такої химерної старої посудини, як отой старий «Пеквод». То був корабель старої школи: не дуже великий і такий старосвітський на вигляд, наче хатинка на курячих ніжках. Старий корпус, обвітрений, промочений дощами, просушений та пропечений сонцем у тайфунах і штилях усіх чотирьох океанів, був темний, як обличчя французького гренадера, що повоював і в Єгипті, і в Сибіру. Вельмишановний ніс його, здавалося, мав бороду. Щогли, вирубані десь на узбережжі Японії, — бо в тих водах «Пеквод» під час шквалу позбувся своїх перших щогл, — стриміли вгору несхитно, ніби три волхви в Кельні.[18]

Старезна палуба була вичовгана, нерівна, мов ота шанована прочанами кам’яна плита в Кентерберійському соборі, на якій сплив кров’ю Бекет.[19]

Та до всіх цих старожитностей були додані нові дивовижні риси, ще свідчили про бурхливе ремесло, якому корабель служив уже понад півсторіччя. Старий капітан Пелег,[20] що багато років був на «Пекводі» старшим помічником, поки не розжився на власне судно, а потім відійшов на спочинок, — цей старий Пелег, коли був старшим помічником, чимало додав до первісної гротескності «Пеквода», прибравши його в оздоби, дивні як своїм матеріалом, так і виконанням; з ними могли б зрівнятись хіба що різьблений щит та ложе Торкіл-Гакра.[21]

«Пеквод» був прикрашений пишно, наче якийсь варварський імператор Ефіопії, чия шия аж згинається від ваги висюльок з полірованої слонової кістки. Він був повний мисливських трофеїв. Це був якийсь корабель-дикун, що прикрашував себе добутими в бою кістками ворогів. Відкриті, не позашивані дошками фальшборти нагадували одну суцільну щелепу, так вони були внизані довгими, гострими зубами кашалотів, позабиваними замість нагелів[22], щоб прикріплювати старі конопляні жили та сухожилки. І жили ті не були пропущені крізь блоки, вирізьблені з