Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

на тих похмурих надбережжях. Ми повернули назад через гори й пішли на схід і на південь, поки знову натрапили на велике багнище.

Незабаром ми добулися до його південного краю і попрямували далі на південний схід. Там місцевість була гарна, повітря тепле й знову ліс. Перехопившися через ще одне пасмо низьких пагорбів, ми опинилися в іще кращій лісистій місцині; що далі відходили ми від моря, то ставало тепліше. Ми йшли та йшли, поки не дісталися до великої річки, що видалася знайомою Прудкій. Вона, мабуть, добивалася сюди за час своєї чотирирічної відсутності. Перепливши річку на колодах, ми висіли на другому березі під великою скелею. Високо на ній ми знайшли собі новий дім — заховану від очей, майже неприступну печеру.

Тепер мені небагато лишається оповісти. Ми з Прудкою осіли в тій печері й жили там родиною. На тому мої спогади кінчаються. Більше ми нікуди не мандрували, і мені нічого не снилося більше, крім тої високої, неприступної печери. Там, мабуть, і народився той нащадок, що успадкував образи моїх сновиддів, що розчинив у своїй істоті всі враження мого життя, цебто життя Зубаня, мого другого «я», не справжнього, але такого для мене реального, що часом мені важко сказати, коли і в якій добі я живу.

Я часто міркую про свій родовід. Я-сучасний, безперечно, людина, проте я-Зубань — іще не людина. Ці дві частини моєї двоїстої особи зростаються в стовбур родовідного дерева десь далеко внизу. Може, перед загином нашого Плем’я в ньому вже починався процес переходу в справжню людину? Може, той процес завершився в мені й у моїх нащадках? А з другого боку, хіба не міг хтось із них пристати до Огневиків, до їхнього племені? Не знаю, і нема способу довідатися про це. Одна тільки річ цілком певна — що Зубань відбив усі свої враження в мозку котрогось із своїх нащадків і відбив так міцно, що безліч проміжних поколінь не здолали їх витруїти.

Ще одна річ, про яку я маю оповісти перше ніж скінчу. Це один сон, що мені часто сниться; а на яві воно, напевне, сталося тою добою, коли я жив у високій неприступній печері. Пригадую, що одного разу я заблукав лісом далеко на схід сонця й натрапив на плем’я Деревиків. Причаївшись у гущавині, я стежив, як вони бавляться. Вони саме зібралися на ревище чи то сміховище й скакали та репетували диким хором.

Несподівано й гомін, і скакання вщухли. З переляку всі поприсідали, кидаючи очима, куди відступити. Тоді поміж гурт увійшов Червоноок. Усі з жаху сахалися від нього. Але він нікого не скривдив. Він був уже їхній. Слідом за ним, ступаючи кривими, жилавими ногами й спираючись на землю пальцями рук, ішла стара самиця з породи Деревиків — його остання жінка, Червоноок сів у середині кола. Ось зараз, пишучи оце, я як живого бачу його, похмурого, з запаленими очима; він обводить ними коло Деревиків, згинає свою страшнючу ногу й скарлюченими пальцями чухає собі черево. Це — Червоноок, це — атавізм.

ДОРОГА

Взагалі, ці веселі дороги у світ

За життя свого всі перепробував я,

Взагалі, вони добрі, про мене, для тих,

Що не годні кротами нидіти в норі,

Але рвуться, як я, до незнаних сторін

І мандрують, аж поки спітка десь їх смерть.

«Щирий бурлака», сестина[4]

ВИСПОВІДЬ

Джошії Флінтові[5]— справжньому хлопаці,

кат його не взяв.

Якось у Неваді я кілька годин поспіль розсипав перед одною жінкою щільну несосвітенну й безсоромну брехню. Не те щоб я хотів тепер перепросити її. Зовсім ні. Просто мені хочеться повісти їй усю правду, як то воно було. На жаль, я вам не докажу, як її на ймення, ані, тим більш, її теперішньої адреси. Та якщо ці рядки, бува, траплять їй на очі, то, чейже, вона черкне мені слово-друге.

Діялось то в Рено, штат Невада, влітку 1892 року. Був саме ярмарок, і містечко аж кишіло авантюрниками та пройдисвітами, не кажучи вже про орди голодних волоцюггобо. Через це несите бурлацтво і зробилось містечко «голодним». Зайди стільки «накалатали» в тильні двері до містян, що врешті тим дверям увірилось і озиватись.

В містечку стало «нев’їжно», як гомоніли поміж собою волоцюги. І я знаю, що не один мені ляснув обід, хоч я мав кебету «розкидати ногами» і не поступився б іншим, коли йдеться за «хляпи хвірткою», «подачки», «посиденьки» чи роздобутки «сякого-такого дріб’язку» на вулиці. Та що там казати, одного дня мене в тім містечку так прикрутило, що я під самим носом у провідника напробій удерся до персонального вагона якогось мандрівного мільйонера. Коли я вскочив до вагона, поїзд уже рушав, і я мотнувся до згаданого мільйонера, а провідник нависом за мною, сягаючи рукою по мою душу. Звитяжця у тих гонах не виявилося, бо я досяг фінішу — тобто мільйонера — ту ж мить, як провідник наздогнав мене. Часу на церемонії не було. «Ке-те-но чвертак на хліб», — вихопивсь я, і хай я лусну, коли мій мільйонер не шусть собі до кишені і не тиць мені… якраз… точнісінько… чвертак! Його, либонь, так ошелешило, що він скорився механічно, і я відтоді й до сьогодні все не можу дарувати собі, що не загадав долара. Не йнакше, як він був би дав. Коли я стрибав з того вагона, провідник налучався копнути мене в лице. Але схибив. Якщо ти маєш стрибнути на залізничне полотно з найнижчої приступки вагона, і не вломити собі при цьому карка, а розлючений ефіоп зверху поціляє тобі в пику шкарбуном одинадцятого розміру, то становище твоє страшенно невигідне. Та попри все, я дістав той чвертак! А таки дістав його!

Але повернімось до тої жінки, що перед нею розсипав я таку безсоромну брехню. Був останній день мого побуту в Рено. Я засидівся на іподромі, дивлячись, як скачуть поні, і зостався без обіду (нічим себто не проквасив душі вполудие). їсти аж пищало, а тут, як на те, створили комітет громадської безпеки, щоб очистити місто від таких от голодних грішників, як я. Вже не одного нашого брата-волоцюгу злапав Джон Закон, а з-поза холодних кряжів Сієрри мені вчувався поклик сонячних долин Каліфорнії. Перше ніж обтрусити порох Рено зі своїх ніг, я мав полагодити дві справи: почепитись на сліпий багажняк у трансконтинентальному курсом на захід, а перед тим ще набігати якогось підживку. Навіть-бо юнакові нелегко