Дарунок Корній - Зворотний бік світів

замирилася з мертвими червоними вогнями черепів та смолянистою густою темрявою довкола, хтось чи щось різко вхопило її за ногу. З несподіванки перечепилася, упала та добряче забила коліна. Обмацала руками простір довкола себе. Нічого. Лишень вогка трава під ногами. Схоже, у світі Ягілки впала роса. Не думала навіть зупинятися надовго та досліджувати, хто міг так неприємно пожартувати з нею. Натомість стала обережнішою. Кроки робила чіткі та впевнені. Нитку тримала ще міцніше.

Нитка в руці шарпала її в бік стежки, і Мальва чемно слухалася тих зазивань, неспішно пересуваючись далі. І тільки подумала, що вона майже вибралася, як нитка у її руках просто завмерла. Мальва легко шарпнула її на себе. Нитка натягнулась як тятива, але не зрушила. Мальва обережно, намотуючи її собі на зап’ясток, рухалася до того місця, де застряг її сірий клубок. Нитка привела її під частокіл. Зверху на неї моторошно впивалися червоні вогні очниць черепа. Мальвина уява образно малювала в голові не лишень обриси самого черепа, якого в темряві ледве було видно, а й того, хто був його власником. Стріпнула із себе видіння і заходилася навпомацки намацувати клубок ниток. Він закотився, мабуть, під частокіл та застряг у шпаринці. Але рука дівчини ніяк не могла пролізти в дірку, яка стала справжньою пасткою для Мальвиного ниткового поводиря. Невже доведеться чекати світанку? Цього їй геть не хотілося. Мальва з ще більшим завзяттям заходилася діставати клубок. Руки пекли. Очевидно, стесала їх до крові, проте тим зараз не журилася. Хай. Головне — дістати той злощасний клубок та не порвати нитку. Клубок усе не піддавався. Ледве не плакала. Випрямилася на повний зріст, щоб відхекатися. Нічого, ще трішки, вона це обов’язково зробить. От якби можна було знайти якусь суху гілку та пошарудіти нею… Роззирнулася. Темно, нічогісінько не видно. Очі Мальви знову втупилися в червоні вогники черепа і… Мальва відчула, як на голові в неї заворушилося волосся, червоні вогники занявчали. «Щоб тобі, почваро, клята!» — вилаялася перелякана Мальва. То нявчали не вогники, то нявчав Ягілчин кіт. Ось він вже треться біля ноги Мальви та заклично муркоче. І раптом котяра робить таке, чого вона точно від нього не сподівалася. Хоч було геть темно, та відблиски від вогнів черепів усе ж давали трохи світла, і Мальва побачила, як котяра запхав свою лапу в шпару та дістав клубок ниток. А потім лапою підштовхнув його до Мальви. Дівчина нахилилася та погладила котяру по спині:

— Дякую, друже! З мене риба, і не одна, якщо зустрінемося. Дякую.

Котяра задоволено вигнув спинку, голосно замуркотів і, нявкнувши на прощання, розчинився в темряві. Мальва встигла лишень подумати, що добре все-таки інколи не слухати старших та годувати котів забороненою їжею. Клубок знову тягнув її за собою.

Щойно вийшла за ворота Ягілчиного обійстя, як зачало сіріти. Ніч відступила. Наставав ранок. Частокіл наче виріс, став удвічі вищим, аніж напередодні, тож ані хатки Яги, ані її даху видно не було. З полегшенням зітхнула, нехай з маленькими заминками, та подвір’я Ягілки її випустило. Брама з гучним скреготом захряснулася. Вороття немає.

Почала обдивлятися навкруги. Густі старі дерева щільною стіною обступили її. Клубок завмер, наче обдумував, куди його котитися. Тоді враз заворушився, стрепенувся. Нитка в руках Мальви натягнулася. Клубок кликав її за собою. І Мальва чемно йшла за ним. Відбувалися дивні речі, які вона логічно не могла пояснити. Зрештою, вона вже давно нічого не могла логічно розтлумачити. Бо все, що з нею відбувалося, відбувалося на рівні інстинктів, почуттів, емоцій, але не логіки… Щойно клубок наближався до густої стіни з непролазних хабазів, як ті перед ним розступалася, дозволяючи пройти. Нехай це був геть вузький лаз, бо гілки дерев та кущів зачіпали, роздирали ноги та руки аж до крові непроханій гості, але все ж це була стежка, а не здичавіла гущавина, якою мала б рухатися, якби не клубок Ягілки.

Ліс не тішив око. Довкола висіли сутінки, густі та байдужі. Наче то був не переддень дня, а навпаки: от-от мала настати ніч. Очевидно, через надто густу та пишну крону дерев та кущів сонця тут, унизу, майже ніколи не бувало. Навіть його промінчики випадкові не зазирали. Тішило єдине — клубок справно виконував свою роботу, вибираючи в хащах прохідні шляхи. Уже не раз пошкодувала про те, що заплатила Ягіліці за допомогу варганом. Ох, відчувала, зараз він би допоміг переміститися.

Несподівано з’явилося багато часу для міркувань. Думала й про батька, жаліла його, лаяла, потім знову шкодувала. Однозначно ненавиділа Морока. Поки не знала, як себе поводити з Марою. Любити чи зневажати? Вирішила наразі почекати і з тим, і з іншим. Сумувала за Остапом. І тоді ніжне трепетне тепло заливало все тіло. Десь колись почула такі слова: «Справжня любов — це те, що починається від живота і проходить через серце аж до голови». На фізичному рівні зараз це відчувала. Любов до Остапа йшла через серце.

Вкотре перечепилася через гілку і ледве не обірвала нитку. Якби то були звичайні нитки, то вже давно б порвалися. А ці, слава Сварогу, міцні! Йшлося довго та важко. Часом густі силуети дерев рідшали, натомість їхнє місце займали болотяні заплави. Смерділи застояною водою та гниллю. Болото було мертвим та занедбаним, як і ліс. Ні шелесту у верховітті, ні крику пташиного чи бодай дзижчання комашні. Просто напружена мертва тиша. І Мальва посеред тої тиші, загублена в хащах. І навіть над болотами вона не бачила сонця. Сіра імла висіла над цим світом. Як його назвала Ягілка? Міжчасся? Так, схоже, час тут також стояв на місці.

Коли здавалося, що ноги вже не можуть далі йти, клубок просто зупинився біля великої старої дуплистої сосни. Зазирнула досередини. Дупло було величезне. Купа хвої, старе сухе листя, запах тліну. Але втома в ногах була такою неймовірною, що Мальва на запахи не зважала. Ухопила клубок у руки, залізла в дупло, згорнулася калачиком та моментально заснула.

Доокіл розстелився давній безмовний ліс. Йому було байдуже до мандрівниці. Він стояв тут уже не одну тисячу літ. Ліс Міжчасся. Ліс, котрий на відмінно виконував своє призначення. Не пускав чужинців, добре заплутував чужі сліди, чужі думки та вбивав лихі наміри.

11. Перехід

Дев’ять місяців триває наука Остапа у світі неврів. У світі, який його прийняв та впустив у своє серце. Так каже дідусь. Він не просто тішиться з успіхів онука, він переконаний, що той стане кимось дуже важливим для всіх світів.