Михайлина Омела - Мертва кров

мене засмучує, але, напевно, так потрібно насамперед тобі. Щось сталося?

— Нічого не сталося, люба. Відтоді, як я тебе зустрів, для мене не існують інші жінки, але ми повинні розлучитися. Я мушу владнати деякі свої справи. Вони стосуються нашого з тобою майбутнього.

Очі Хельге наповнилися сльозами, але вона себе стримала.

— Венчеславе, хіба ти не вільний, хіба я тебе тримаю біля своєї спідниці? Що ти від мене приховуєш? Що ти хочеш і не можеш сказати? Я ж тебе завжди розуміла.

— Хельге, я повторюю, задля нашого щасливого спільного майбутнього ми зараз повинні з тобою розлучитися.

Хельге уважно вдивлялася в обличчя Венчеслава, намагаючись прочитати його потаємні думки. Її батько був гросмейстером білої магії, і вона також багато чого знала і вміла, але Венчеслав уже виставив довкола своєї аури заслін і вона не змогла туди пробитися.

— Ну що ж, — зітхнула вона. — Я вірю тобі і люблю тебе. І якщо ти кажеш, що так потрібно, то я даю тобі згоду на розлучення.

Хельге ледь посміхнулася, побачивши, як він полегшено зітхнув.

— Ти радієш?! — в його голосі пробилися раптові ревнощі. — А може, ти на це лише й очікувала?

— Венчеславе, — її голос був тихий і ніжний. — Невже ти й справді думаєш, що я можу радіти розлученню з коханим чоловіком? — і вона притулилася до його плеча.

— А чи ти пам’ятаєш, що ми не можемо розлучитися?

— Про що ти кажеш? — відчувалося, що її думки зараз далеко від того, про що він говорить.

— Ти пам’ятаєш, що ми вінчалися у Росії задля того, щоб наша дитина була шлюбною. І це було наше друге вінчання, а перше було у Німеччині, в католицькій церкві.

— Я чудово все пам’ятаю! Це були найщасливіші дні у моєму житті.

Він перевів подих і продовжив:

— Так от, за російськими законами ми з тобою розлучитися не можемо, бо сказано: того, кого поєднав Бог, людина не роз’єднає. Тому перед Господом ми з тобою так і залишимося чоловіком і дружиною і я тебе ніколи не зраджу. І жодна жінка не займе у моєму серці твого місця.

Чогось Венчеслав недоговорював, і Хельге насторожено подивилася в його очі.

— То чого ж ти хочеш?

— Цивільного розлучення. Я зараз взявся за таку справу, що мушу бути офіційно неодруженим. Пам’ятаєш, перше, про що запитав твій батько, великий білий маг, коли я прийшов до нього проситися в учні? Він запитав — чи ти одружений? І якби це було так, він не взяв би мене на навчання. Чому ти так дивишся?

У її до цього ледь печальному погляді раптом проступив холод. Венчеслав зрозумів, про що вона подумала, і вигукнув:

— Я ж одружився на тобі після смерті твого батька! Одружився і ніякого зиску з того не мав. Якби я тебе не любив, то не зробив би цього, — в його голосі було чути якісь незрозумілі нервові нотки, яких Хельге досі за ним не помічала. Вона ще раз уважно поглянула на Венчеслава і тихо сказала:

— Гаразд, ми можемо хоч завтра поїхати до ратуші. Я люблю тебе. Любила навіть тоді, коли ти мене зґвалтував…

Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:

— Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.

В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки, не здогадується…

А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з’явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:

— Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися…

Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому. Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з’ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…

VI

— Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу, — відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському.

— Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.

Рождественський посміхнувся Орлову:

— Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.

Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.

— З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам’ятали обличчя візника.

— Так.

— А чому він привернув вашу увагу?

— Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.

— А яка була упряж?

— Двоє коней білої масті. Один — у сірі яблука, а другий — майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.

— Вашій спостережливості можна лише позаздрити. Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетона і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам’ятає це обличчя.

— Ось тут п’ять фотографій, — продовжував Аблаутов.

— Прошу подивитися уважно.

— Це — він. Це. І це, — показав пальцем на три фотографії Орлов.

— А ці? — Аблаутов тримав у руці ще дві фотографії.

— Тут, здається, не він.

Аблаутов подивився на фотографії.

— Решта не має значення. Головне, що ви впізнали свого візника. Це — Комаров Євстафій Валер’янович. Йому було тридцять п’ять років. Жінка і троє дітей. Пропав позаминулої ночі.

— А де ви знайшли фаетон?

— На одній з вулиць, досить далеко від центру.

— Давайте підрахуємо: він нас одвіз додому вночі, десь близько одинадцятої години, а коли знайшли його фаетон? — це запитання вже було до Рождественського.

— Десь близько третьої ночі. Можна й точніше. Двадцять хвилин на третю. Так поліцейські записали у рапорті. Отже, чотири години. Цілих чотири години.

— Так, багато часу пройшло. За цей час могло статися все що завгодно.

— Сергію Олексійовичу, а у вас вдома все гаразд?

Орлов здивовано поглянув на Аблаутова: