Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

Найбільше я любив їхню версію класики Ларрі Вільямса «Поганий хлопець» [76] , яку Джон Леннон співав хрипким, збудженим голосом. Особливо мені подобалася настановна кульмінація: «Поводься пристойно, хлопче!» І згодом я вирішив, що треба написати оповідання про маленького поганого хлопчика, який став чиїмось новоспеченим сусідою. Він зовсім не мав бути пекельним виплодком чи одержимим якимось стародавнім демоном а-ля «Екзорцист» [77] . Він був поганим, та й годі, поганим до самих кісток, апофеоз усіх поганих хлопчиків, які колись жили на цій землі. Він уявлявся мені вдягненим у шортики, а на голові була шапочка з пропелером. Я знав, що він завжди всім капостить і ніколи не поводиться пристойно.

Це оповідання утворилося саме навколо поганого хлопчика — злого двійника Слаґґо, друга Ненсі з коміксів [78] . Електронна версія з’явилася у Франції та Німеччині, де пісня «Поганий хлопець» напевне була невід’ємною частиною репертуару «Бітлз» у «Стар Клаб» [79] . Це перша публікація твору англійською мовою.

1

Тюрма розташовувалася за двадцять миль від найближчого населеного пункту й стояла посеред безлюдних просторів прерій, де майже весь час віяв вітер. Головний корпус височів таким собі кам’яним жахіттям, псуючи місцеві краєвиди ще з початку двадцятого століття. З кожної стіни виростали бетонні крила з тюремними камерами, що їх набудували за останні сорок п’ять років — в основному за державний кошт, який почав надходити ще за часів Ніксона, і відтоді потік не зупинявся.

Неподалік від головного корпусу стояв іще один, менший. В’язні називали цей будиночок Голковою садибою. Збоку стирчав зовнішній коридор завдовжки сорок футів та завширшки двадцять, огороджений парканом із міцної сітки-рабиці, — Курячий загін. Кожному мешканцю Голкової садиби (а наразі їх було сім) дозволялося проводити в Курячому загоні по дві години щодня. Хтось ходив. Хтось бігав підтюпцем. Більшість просто сиділи, притулившись спиною до сітки та споглядаючи небо чи низький трав’янистий гребінь, який врізався в краєвид за чверть милі на схід. Інколи було на що дивитися. Більшість часу — не було. Майже завжди віяв вітер. Три місяці на рік у Курячому загоні було спекотно, а решта — холодно. Узимку там було морозно, як у холодильнику. І навіть тоді переважна частина в’язнів виходили на прогулянку. Зрештою, хоч на небо подивитися. Або на пташок. Інколи на схилі того гребеня паслися олені — вільні тварини, які могли побігти, куди їм заманеться.

У центрі Голкової садиби була кахляна кімната, у якій розміщувався стіл у формі літери «Y» та всіляке допоміжне медичне обладнання. В одну стіну було вбудоване вікно з опущеними завісами. Коли їх піднімали, за ними з’являлася кімнатка для спостерігачів, не більша від вітальні в одному з тих однотипних приміських будинків. У кімнаті стояла дюжина твердих пластикових стільців, із яких відвідувачі спостерігали за Y-подібним столом. На стіні висіла табличка з надписом: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ТИШІ ТА НЕ РОБІТЬ ЖОДНИХ ЖЕСТІВ ПІД ЧАС ПРОЦЕДУРИ».

У Голковій садибі було дванадцять однакових камер, за ними — варта, а за вартою — цілодобовий пункт моніторингу. За пунктом моніторингу йшла приймальна зі столом, розділеним навпіл товстим органічним склом, щоб відмежувати ув’язнених від їхніх відвідувачів. Телефонів не було. В’язні спілкувалися з родичами та юридичними представниками через маленькі дірочки, що розташовувалися в склі кружечком, наче в слухавках старовинних телефонів.

Леонард Бредлі сів по свій бік комунікаційного порталу та відкрив валізу. Він поклав на стіл великий блокнот із жовтими розлінійованими сторінками та кулькову ручку «Юнібол». Потім він став чекати. Хвилинна стрілка на його годиннику зробила три оберти та вже вийшла на четвертий, коли гучно клацнули засуви та прочинилися двері, що вели вглиб Голкової садиби. Бредлі вже встиг вивчити всіх тюремників. Цього разу прийшов Макґреґор. Непоганий хлопець. Він тримав Джорджа Галласа під лікоть. Руки Галласа були вільні, але по підлозі гримів металевий ланцюг, який змією звивався між ногами. На його талії, поверх оранжевої роби, був пов’язаний широкий шкіряний пояс, із якого також звисав ланцюг. Коли Галлас сів по свій бік скла, Макґреґор пристебнув вільний кінець ланцюга до спинки стільця. Він замкнув ланки, смикнув, а потім підняв до чола два пальці, салютуючи Бредлі.

— Доброго дня, адвокате.

— Доброго дня, містере Макґреґор.

Галлас нічого не сказав.

— Правила ви знаєте, — нагадав Макґреґор. — Сьогодні можете говорити досхочу. Або, принаймні, поки вам терпець не урветься.

— Я знаю.

За звичайних обставин консультації адвокатів із клієнтами відбувалися впродовж однієї години. Але за місяць до призначеної подорожі в кімнату з Y-подібним столом, час для консультації збільшувався до дев’яноста хвилин, протягом яких юрист і його замалим не збожеволілий партнер кружляли в узаконеному вальсі смерті, обговорюючи лайняні шанси на помилування, яких дедалі меншало. Протягом останнього тижня ліміт часу знімався. Це правило стосувалося близьких родичів і юридичних представників. Дружина Галласа розлучилася з ним усього за тиждень після оголошення вироку, а дітей вони не мали. У нього не було