Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

Ще й як! Попри те що після італійського фронту праглося спокою. І попри те що в його львівському будинку найпевніше вже поселився хтось інший. Можливість була дійсно чудовою. Однак в жодному разі він не хотів зараз виказати своїх справжніх почуттів.

— Панове, я матиму за честь послужити Австрії, — сказав комісар.

— Прекрасна відповідь, — похвалив Рімль, — всю необхідну інформацію, а також кошти вам передасть директор поліції.

Господар кабінету кивнув і виструнчився.

— Чудовою вдалася розмова, — сказав Гольденберг, посміхаючись ще ширше, мовби для того, щоб похвалитися рівними білими зубами, — з нетерпінням чекатимемо на ваші рапорти.

Сказавши це, представники Рейхсрату вийшли. Тільки коли двері за ними зачинилися, директор поліції сів і, як звично, розвалився у своєму кріслі.

— Ви могли б бути трохи поштивішим, Вістовичу, — зауважив він.

— Даруйте, пане директоре.

— Хоч мені, щиро кажучи, байдуже...

Директор відкрив шухляду і дістав звідти папку та запечатаний конверт.

— Ось вам інформація про цього типа і гроші. Раджу бути ощадливим. Більше не дадуть. Хіба що в крайньому випадку...

Вістович заховав до кишені конверт, а потім узяв папку.

— Я можу йти, пане директоре? — запитав він.

Йому хотілося якнайшвидше опинитися на свіжому повітрі, щоб усе обміркувати як слід.

— Звісно, комісаре, — в голосі директора поліції справді з'явилася байдужість.

Вістович не забарився. Підвівшись, він промовив коротке прощання і рушив до дверей. Залагодивши всі документи, які потрібні були йому для тривалого відрядження, комісар вийшов на вулицю. Тепер слід було швидко зробити дві справи: зібратися в дорогу і взяти квиток до Львова.

До вечора було зроблено і перше, і друге. А вранці, о десятій годині, Вістович вже сидів у своєму купе. Навпроти нього недбало розсівся кругленький чоловічок невизначеного віку, з невеликим саквояжем на колінах і валізою, котру поставив праворуч від себе біля вікна, мовби навмисне для того, щоб зручно спертися на неї ліктем. Він спочатку уважно зміряв комісара поглядом, а потім приязно йому усміхнувся.

— Моє шанування, — промовив чоловічок.

— Вітаю, — відповів комісар.

— Пан до Лемберга?

Вістович кивнув.

— Я також...

Здавалось, на цьому розмова могла б і урватись, проте чоловічок продовжив свої теревені:

— Здається, прибуваємо серед ночі... Якщо пощастить..

— Що пан має на увазі? — не зрозумів комісар.

— А ви хіба не чули? В Лемберзі русини і поляки зачали справжню війну між собою. Австрія за цим лише спостерігає... Хтозна, можливо тамтешній двірець вже підірвали.

— Гадаю, ні, — посміхнувся Вістович, — ані перші, ані другі не є ідіотами, щоб нищити своє місто.

— Гм, гм... — сумнівно промуркав його співрозмовник і визирнув у вікно.

За останні декілька хвилин краєвид там зовсім не змінився, оскільки потяг мав рушити лише за чверть години.

— Мене звати Густав Шодель, — знову повернувшись до комісара, представився він.

— Адам Вістович, маю приємність...

В цей час до купе зайшла жінка доволі приємної зовнішності, принісши з собою ледь чутний запах парфумів. Чоловіки урвали розмову і гречно схопилися з місця.

— Доброго ранку, панове, — першою привіталась вона і сіла навпроти Вістовича.

Обличчя Шоделя розпливлося в широкій усмішці, і він кинув на комісара переможний погляд.

Жінка мала на вигляд не більше тридцяти. Була одягнена скромно, проте зі смаком. З прикрас виднілося тільки найнеобхідніше. Точніше те, без чого навряд чи хтось міг уявити вродливу пасажирку другого класу віденського потягу: акуратні сережки, скромне намисто з недорогого каменю і перстень на місці обручки. Можна було припустити, що десь ховався і невеличкий дамський годинник.

Кондуктор заніс у купе її валізу та запитав, чи не бажає чогось пані й решта пасажирів. Віденська залізниця диспонувала кавою та деякими міцними напоями. Присутні подякували та відмовились.

Те, що жінка сіла поруч з Шоделем, вочевидь, дало підстави тому вважати, що він мав би відрекомендуватись їй перший, а далі й потягнутися своїми пухлими губками до її руки. Після того як Вістович також представився, пасажирка назвала своє ім'я: її звали Ріта Фрюліх. Вона була австріячкою і їхала до свого чоловіка-поляка до Лемберга. Почувши про мужа, Шодель, який сам був, судячи з усього, ще кавалером, добряче скис і потюпив погляд у вікно. Його емоції були настільки виразними, що комісар не стримав посмішки і також заховав очі.

Йому, зрештою, хотілося ще раз обдумати все те, що знав тепер про зниклого Леона Гофмана. В документах з папки, що передав йому вчора директор поліції, була записана остання адреса, за якою той винаймав житло: вулиця Виспянського, 4. Вістович добре знав цю вулицю. Там знаходились переважно нові будинки, збудовані для найбагатших львів'ян. Вона тягнулася паралельно до шумної та метушливої Личаківської, а проте досить далеко від неї, щоб мешканці будинків почувалися затишно. Недалеко починався Кайзервальд, чи не найкраще у Львові місце для літніх прогулянок та посиденьок на природі: Словом, мешкати там було за щастя.

Втім, зазначалися й інші адреси, за якими до того проживав Гофман. Чоловікові чомусь доводилось частенько переїжджати.

Займався цей чоловік підприємництвом. Як свідчили документи, постачав тютюн для австро-угорської армії. Найпевніше, це була не вся правда про його діяльність у Львові, інакше б у Відні просто махнули б рукою на його зникнення.

Звісна річ, Вістовича дратували такі прогалини у фактах. Деймос і Фобос, тобто Рімль і Гольденберг, наймаючи його для такої справи, мали б розуміти, що успіх напряму залежатиме від кількості його знань.

Однак у Відні, затаївши ділову частину справи, несподівано розлого описали безпосередньо самого Гофмана. Як виявилось, йому було близько сорока років, він мав середній зріст, рівну поставу і майже повністю збережене волосся на голові. Завдяки цьому виглядав молодшим та легко здобував жіночу прихильність.

Підприємець Гофман полюбляв бокс, поезію та азартні ігри. Час від часу через рулетку і карти він отримував чималі борги, які, втім, завжди справно платив, тому жодних проблем через це своє захоплення він не мав...

Роздуми комісара увірвав Шодель.

— Ви граєте в шахи, пане Вістовичу? — запитав той, дістаючи із саквояжу невеличку складену книжкою дерев'яну шахівницю, — може партію?

Поліцейський кивнув. Зайнятись було справді нічим, тому пропозиція зіграти видалась йому чудовою.

— Я, знаєте, насправді, не блискучий шахіст, — продовжив говорити чоловічок, виставляючи на дошці фігури,— але гра мені дуже подобається. Останні кілька місяців я посилено вивчав теорію, то ж спробую видатись за цікавого суперника... Шахи добре впливають на нерви. Діють заспокійливо, як