Маргеріт Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

рука в моїй. Спогад як такий є попереднім до цього спогаду, до самого себе. Спочатку вона була здоровою, перед тим як стати божевільною з Т. Біч. Але що це я розповідаю?

Я кажу:

— Це місто вам нічим не прислужиться.

— Про що я б згадувала?

— Прийдіть сюди, як до С. Тахла.

— Тут, як у С. Тахла, — повторює Лол.

Вулиця широка й спускається разом із нами до моря. Молоді люди підіймаються по ній у купальних костюмах, у сукнях яскравих кольорів. У них однакова засмага, волосся злиплося через морську воду, вони мають такий вигляд, ніби приєдналися до єдиної, дуже чисельної родини. Вони прощаються — па-па — призначають зустрічі за кілька хвилин, всі на пляжі. Вони повертаються, у більшості, до маленьких двоповерхових умебльованих котеджів, залишаючи вулицю щоразу більш пустельною, по мірі того, як ми просуваємося вперед. Жіночі голоси вигукують чиїсь імена. Діти відповідають, що вони вже йдуть. Лол роздивляється свою юність із цікавістю.

Ми незчулись, як прийшли до казино. Ліворуч від нас, десь за сто метрів, воно стояло серед галявини, яку ми не могли бачити з вокзалу.

— Якби ми туди пішли, — говорить Лол.

Його перетинає довгий коридор, який одним боком виходить на море, а іншим — на центральну площу Т. Біч.

У міському казино Т. Біч немає нікого, крім однієї пані в гардеробі при вході та чоловіка в чорному, який ходить туди й назад, зчепивши руки за спиною, він позіхає.

Великі завіси з квітковими візерунками, темні, закривають усі виходи, вони постійно ворушаться на вітрі, який гуляє коридором.

Коли вітер є надто сильним, можна помітити пусті зали із зачиненими вікнами, одна ігрова зала, дві ігрові зали, столи вкриті великими плитами зеленої жерсті.

Лол просуває голову до кожного виходу й сміється, ніби зачарована цією грою нової зустрічі. Цей сміх підкоряє мене. Вона сміється тому, що вона щось шукає, щось, що вона сподівалася знайти тут, отже, те, що вона має знайти тут і що вона не знаходить. Вона підходить, повертається, піднімає завісу, проводить носом, каже, що це не те, що нічого не можна сказати, це не те. Вона бере мене за свідка її невдачі з кожним новим падінням завіси, вона дивиться на мене, сміється. У сутіні коридору її очі блищать, яскраві, ясні.

Вона досліджує все. Все з однаковою уважністю — афіші, що оголошують урочистості, спортивні змагання, вітрини з прикрасами, сукнями, парфумами. Інший, але не я, міг би помилитися щодо неї в цю мить. Я опиняюся глядачем непередбачених, нестримних веселощів.

Чоловік, що ходив туди й назад, підходить до нас, вклоняється перед Лол, запитує її, чи їй потрібні його послуги, чи може він допомогти. Лол, зовсім розгублена, повертається до мене.

— Ми шукаємо бальну залу.

Цей чоловік люб’язний, він каже, що в цю годину, звісно, казино не працює.

Цього вечора о пів на восьму. Я пояснюю, я говорю, що одного погляду нам би вистачило, щоб знов побачити, тому що ми приходили сюди, коли були молодими, лише один погляд — це все, чого ми б хотіли.

Чоловік усміхається, розуміє та просить нас іти за ним.

— Зараз усе закрите. Вам буде погано видно.

Він звертає до коридору, який іде перпендикулярно першому: ось що слід було робити. Лол припинила сміятися, вона вповільнює крок, йде за нами, десь позаду. Ось ми там. Чоловік піднімає завісу, ще нічого не видно, і він запитує нас, чи ми бува не пригадуємо назви зали, оскільки в казино є дві бальні зали.

— Зала Пліткарок, — говорить Лол.

— Тоді це тут.

Ми заходимо. Чоловік відпускає завісу. Ми опиняємося в доволі великій залі. Столи концентрично оточують танцювальний майданчик. З одного боку — сцена, закрита червоними завісами, з другого — крита галерея для прогулянок, обсаджена по боках зеленими рослинами. Там стоїть стіл, вкритий білою скатертиною, він довгий та вузький.

Лол дивилася. Позад неї я намагався пристосувати з такої близької відстані мій погляд до її, я почав пригадувати, і кожної миті більше, її спогади. Я пригадав події, дотичні до подій, які відбувалися навколо неї, подібності, які вимальовувалися, одразу ж зникли, щойно побачені серед чорної ночі зали. Я почув фокстроти простої молоді. Якась білявка з усієї сили сміялася. Пара коханців приходить на її місце, повільний метеор, первинна паща кохання, вона ще не знала, що це означало. Навала другорядних обставин, крики матері. Відкривається простора й темна прерія вранішньої зорі. Величний спокій вкриває все, і все поглинає. Один єдиний слід зберігається. Єдиний, який неможливо стерти, навіть спершу не ясно, де він. Але що це? Може, хтось знає? Ні. Жодного сліду, жодного, все було поховано, і Лол разом з усім цим.

Чоловік ходить туди й назад поза завісою коридору, він кашляє, він чекає без нетерпіння. Я наближаюся до Лол. Вона не бачить, що я підходжу. Вона дивиться з перебоями, бачить погано, закриває очі, щоб краще це робити, знов відкриває їх. Вираз її обличчя свідомий, упертий. Вона знов може бачити це, нескінченно, знов бачити це, отупіло, те, що не може бути побаченим знов.

Ми почули клацання перемикача й зала засвітилася одразу десятьма люстрами. Лол скрикує. Я говорю чоловікові:

— Дякую, але не варто.

Він гасить світло. Зала стає через контраст набагато темнішою. Лол виходить.

Чоловік чекає за завісою, усміхається.

— Давно це було? — запитує він.

— О, десять років, — говорить Лол.

— Я вже був тут.

Його вираз обличчя змінюється, він упізнає панну Лолу Штайн, невтомну танцівницю, сімнадцяти-вісімнадцяти років із зали Пліткарок. Він говорить:

— Перепрошую.

Певно, він знає кінцівку цієї історії також, я це добре бачу. Але від Лол це впізнавання повністю вислизає.

Ми вийшли через двері, які ведуть на пляж.

Ми пішли туди, нічого не вирішуючи. Вийшовши на денне світло, Лол потяглася, вона довго позіхала. Вона усміхнулася й сказала:

— Я так рано встала, що тепер я зовсім сонна.

— Сонце, море, воно відступає, відступає, відступає, залишаючи позад себе блакитні болітця неба.

Вона лягає на піску, дивиться на болітця.

— Зараз ми підемо поїмо, я зголодніла.

Вона засинає.

Її рука засинає разом із нею на піску. Я граюся з її обручкою. Під нею її шкіра світліша, тонка, ніби на шрамі. Вона нічого не знає. Я знімаю обручку, я нюхаю її, вона не має запаху, я знов надіваю її на палець. Вона нічого не знає.

Я не намагаюся боротися зі смертною пріснявістю пам’яті Лол В. Штайн. Я засинаю.

* * *

Вона все ще спить, у тій самій позі.