Михайло Михайлович Коцюбинський - Тіні забутих предків. Новели
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…»
«Та спасибі Богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».
«Воли собі купиш або десятину поля».
«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м’ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…»
Молодиця поставила печеню.
Частують мене. Карпо трощить, аж сопе: «І не хочеться вже їсти, а треба».
«То не їж, коли не хочеш».
«Ба! А пам’ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?»
«Пам’ятаю…»
«І як я скочив рятувати Івана?»
«Ну?»
«І як на мене гримнув тоді урядник!»
«Ну!»
«А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба…»
Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: «Двічі, – каже, – на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам’яті, воно йому й вадить з незвички».
Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою – і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.
Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.
«Що, – питаю, – підновив кров свою трохи?»
«Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш – легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, – локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров’я – чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світа бачив, чув, може…»
А мені і сміх, і досадно: не витримав я – кажу йому: «Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці – чи про кого розказуєш – і живуть по-людському, а нам воно не личить…»
«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»
«Люди, та не такі…»
«А які ж?»
«Мужики».
«Ну, так що?»
«А те, що не для нас усі тії витребеньки…»
Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором: «Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»
«А скажу…»
«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»
Крутнувсь – і пішов.
«Пожди, – гукаю за ним, – не сердься-бо».
І не озирнувся.
«Прощавай, – відгукує, – ех, шкода, нема вчителя!»
Не хочеш говорити – вольному воля.
Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір’ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому – тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.
Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру – пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує: «Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»
Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.
«А, це ти, Максиме? – зрадів Карпо. – Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На їж і ти…»
Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.
«Я, – каже, – жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».
«Аякже, аякже», – піддакую, щоб не гнівити вже його.
Коли це враз – бом, бом, бом. Я аж жахнувся.
«Та то дзиґарі, – сміється Карпо, – клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б’є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».
Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.
«Що ж воно таке?»
«Термометром називається. Подивись – і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір – показує холод».
Чудасія!
«Нащо ж він тобі?»
«Як “нащо”? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, – майструю я ще коло стодоли, чую, – в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається – і голос по знаку. Прислухаюсь – аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» – думаю собі, та й приступивсь до ліси.
«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! – кричить тесть. – Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».
«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» – сердиться Карпо.
«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».
«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково, як з тим кілком!»
«Що ти мені сказав?»
«Те, що чули».
«Та-ак?»
«А так».
«Ну, то бувай здоров, небоже!»
«Щасливо».
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.
А Карпо й собі надувся, мов індик.
«Йди, – каже, – під три чорти, обрид».
Овва! думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу, рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді – приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано – огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
«Правда, – каже, – дешево купив?»
«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».
«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
«Нема, – каже, – мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно – стук!
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» – питаю з порога.
«Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків. Новели», після закриття браузера.
