Філундія - Світло Лани, Філундія

Лана спакувала речі мовчки, кожен рух був продуманим і зосередженим. Їжа, вода, теплий одяг — усе необхідне для довгої подорожі. Вона знала: цей шлях буде не зовнішнім — а внутрішнім, глибоким і, можливо, найважчим у її житті.

Вони з Даміром знайшли у скелях велику печеру. Вона була тепла, суха, прихована від вітру та сторонніх очей. Ідеальне місце для того, щоб зупинитись — і заглибитися у себе.

Лана відчувала, що тепер має інше завдання. Її місія вже не лише в дії, а в розумінні. Вона мала торкнутись суті того, ким був Дамір — ким вони є разом. Образи, які вона бачила в темряві після вибуху моноліту, не були випадковими. Їхній зв’язок не виник з нічого. Він був створений — вкладений у тканину світу самими вищими силами. І це не просто союз. Це — спільний канал, міст між світами.

— Нам потрібно навчитися відчувати одне одного глибше, — сказала вона, дивлячись на Даміра. — Не словами. Душами.

Дамір мовчки кивнув. У його очах не було сумніву. Лана поклала руку на його лоб, а іншу — на своє серце. Вони сіли на підстилки біля вогню, заплющили очі. Дихання сповільнилось.

Медитація почалась.

Спочатку було важко — шум думок, чужі відлуння. Та згодом — тиша. Глибока, мов океан перед бурею. У цій тиші Лана відчула — як щось розкривається. Тепле, сильне, живе. Це був Дамір. Не тіло, не голос. А його суть — як дотик вітру, як присутність неба. І вона впустила його в себе. Їхні душі сплелись у танці, повільному, але справжньому. Вперше вона зрозуміла, що не самотня. Що все життя вела її до цієї миті.

Дамір, не вміючи говорити, говорив серцем. І воно було чистим.

Лана відкрила очі, і сльоза тихо покотилась по щоці. Не від болю — від усвідомлення. Вона готова.

Готова йти далі.