Філундія - Світло Лани, Філундія

Темрява була тягучою, мов густа рідина. У ній не було ані часу, ані простору — тільки дивне відчуття розчинення в нескінченності. Невагомість свідомості. Забуття.

Кожен із них бачив щось своє.

Лана опинилась у білій залі, де в повітрі висіли уламки її пам’яті: дитинство доньки — голос, який давно не чула; тінь чоловіка, що колись здавався надією, а став лише відлунням болю; очі матері, що мовчки прощались, не дорікали, тільки любили. Кожна мить — жива, до болю справжня. Вона стояла серед спогадів, не знаючи, чи хоче залишитися, чи вирватись. І чітка впевненість, що вона має щось зробити, щоб виправити пам'ять, щоб змінити події у майбутньому.

Старець побачив інше — величезну залу з книгами, яких він ніколи не торкався, але якимось дивом знав кожну сторінку, кожне слово. Сторінки перегортались самі, мов шепочучи таємниці, що жили в глибині часу.

Дамір — безкраї горизонти, де розгортались давні битви. Він не був у них сам, але знав кожного, хто боровся. У цих видіннях не було болю — лише спокійне прийняття того, що було частиною великої рівноваги.

І раптом усе злилось у єдину хвилю — сліпуче, чисте світло, що охопило кожного.

Вони прокинулись.

Кожен лежав на своїй стороні печери, важко дихаючи, немов повернувшись із глибини забуття. Бурштиновий моноліт висів над порожнечею, але вже не був таким, як раніше. Його структура пульсувала — жила. Світло пробігало по ньому, немов кров по судинах.

І в самому центрі моноліту — ледь помітний силует. Санні.

Та вона вже не виглядала як маленька світлячкова істота. Її обриси були чіткіші, наче вона виросла, стала глибшою, наповненою силою. Вона була частиною моноліту, частиною цього серця.

— Вона... — прошепотіла Лана. — Вона знала.

Старець підвівся, спираючись на посох. Його голос був м’яким, але твердим:

— Це не просто серце планети. Це джерело. Зв’язок між світом матеріальним і духовним. Санні — частина того світу, коли ще була гармонія. Вона зберегла його силу, знання, магію. І тепер допомогла пробудити його.

У печері панувала тиша. Жодного звуку — тільки глибоке, пошепки-ніжне відлуння пульсації моноліту.

І тоді він спалахнув — не вибухом, а теплим сяйвом. Світло обіймало всіх, проникаючи крізь шкіру, кістки, прямо в душу. Кам’яні стіни ожили: символи, що покривали печеру, почали світитися, повільно складаючись у ряди. Це була мова. Нею неможливо було говорити — її можна було тільки відчувати.

— Це… послання, — промовив старець, ніби повторюючи те, що знали всі. — Нам відкривають наступний шлях.

Лана вдивлялася в символи, не намагаючись їх читати, а просто вбираючи їх серцем. І раптом вона відчула — зрозуміла:

— Ні. Цей шлях маємо пройти ми з Даміром. Я бачила... бачила образи. Майбутнє. Те, що ми маємо зробити разом.

Шлях був відкритий.