Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

продовжував я свій шлях до міста. Вирішив зайти, покласти журнали і втекти. Та, діставшись «Салона», відчув, що у Анджелло скоїлася значно більша біда.

—  Ніколо хворий. Тяжко хворий.

Ридаючи, Анджелло розповів, як усе сталося. У всьому винна клята Клара. Дядько Віта, йдучи на вечірню молитву до собору Святих Ангелів, завжди залишав Ніколо у дворі, щоб мавпочка подихала свіжим повітрям. Але щоразу не забував одчинити вікно, щоб Ніколо, коли зіпсується погода, міг влізти в кімнату. Два дні тому зірвалася страшенна гроза, і Клара, рятуючи занавіски, позачиняла всі вікна, Дядько Віта був у соборі, а «Салон» уже був закритий. Бідний Ніколо цілу годину просидів під дощем. Коли дядько Віта повернувся, то знайшов його десь у глухому куточку нашого двору.

Я поспішив за Анджелло нагору. В домі була метушня. Стурбована місіс Антонеллі готувала на кухні гарячі припарки; Клара лежала у вітальні вниз обличчям, а в спальні дядька Віти, жалісливо скрививши обличчя, стояв містер Антонеллі і дивився, як дядько, засукавши рукава, ходив за Ніколо.

Мавпочка лежала в ліжку — не в корзинці, а в ліжку дядька Віти, обкладена з усіх боків подушками. На ній був найкращий шерстяний джемпер дядька та його м’яка неаполітанська шапочка з китицями. Зморщене личко Ніколо здавалося зовсім старим. Зуби в нього цокотіли, він весь тремтів, дивлячись на нас з мукою в очах. Дядько Віта натирав йому груди якоюсь смердючою маззю і увесь час ласкаво розмовляв з ним, кидаючи прикрі докори на адресу містера Антонеллі. Я глипнув на Анджелло. Він був настільки вражений цією сценою, що навіть перестав плакати і тихо переклав мені:

— Дядько Віта каже, що це бог покарав нас за те, що ми його забули... Тато думає лише про справи, мама — про гостей, а Клара — про женихів. Він каже, що Ніколо заклав основи нашого багатства, збираючи пенні, коли ми сиділи без хліба... І якщо Ніколо помре... — заплакав дядько, — нікому, нікому з нас не буде щастя.

Тут до кімнати вбігла з паруючими компресами місіс Антонеллі і покірно стала за бильцем ліжка. Клара, мов привид, прослизнула за нею і червоними від сліз очима спостерігала, як дядько Віта прикладав компреси до тільця Ніколо.

Та компреси мало допомагали йому. І дядько Віта — святий, покірний дядько Віта — схопився раптом за голову й вибіг з кімнати, голосно тужачи. Анджелло прошепотів:

— Він каже, що треба викликати до Ніколо лікаря, найкращого лікаря, і щоб Клара, бісова грішниця Клара, негайно збігала за ним. — Клара почала чогось гостро заперечувати.

 — Вона каже, що жоден лікар не схоче лікувати мавпи, і пропонує знайти ветеринара.

Злющий вираз дядькового обличчя свідчив, що ветеринар тут нічим не зарадить.

— Ні, — наче стверджуючи мою думку, кивнув Анджелло, — потрібен лікар, і хороший лікар. Хай він навіть забере всі гроші, які в нас є.

Плачучи, Клара натягла капелюшок і покірно пішла, захопивши з собою повну жменю грошей, що їх дав містер Антонеллі. А ми сиділи біля ліжка, дивлячись на мавпочку і з нетерпінням чекаючи лікаря, — всі, крім дядька Віти, який стояв на колінах і молився богу.

Через півгодини Клара повернулась, але сама. Дядько Віта схопився, накинувся на Клару, що знову заходилась плакати, і, голосно скрикнувши, вибіг з кімнати.

— Клара ходила аж до чотирьох лікарів, і жоден не схотів прийти. Тепер дядько Віта пішов сам.

Приблизно через годину загриміли парадні двері — ми здригнулись. То був дядько Віта і, слава богу, — за ним човгав ще хтось.

Увійшов лікар. Це був доктор Гелбрейт, худорлявий дідок, з козлиною борідкою, якого вважали хорошим лікарем, але цуралися через його відвертість. Дивно, як це вдалося глухому дядькові Віті, що не знав мови, умовити цього сердитого ескулапа, який до того ж прийшов не з-за грошей!

Лікар глянув на нас, немовби хотів, щоб всі ми забиралися з кімнати геть. Та, мабуть, передумав і кинувся до мавпочки. Зміряв їй температуру, порахував пульс, обстукав, зазирнув у горло і довго вислухував трубкою дихання. Мавпочка вела себе напрочуд гарно: вона довірливо дивилася на лікаря зляканими очима і навіть без ложки показала йому горло.

Поскубуючи борідку, доктор Гелбрейт з величезним інтересом споглядав свого пацієнта, зовсім забувши про те, що в кімнаті повно людей, які уважно стежили за кожним його рухом Анджелло шепнув мені:

— Дядько Віта вважає його чудовим лікарем.

А лікар, опам’ятавшись від глибокого замислення, склав два рецепти і жартівливо надписав: «Містеру Ніку Антонеллі». Потім склав свої речі в саквояж і сказав:

— Приймати через кожні чотири години. Тримати хворого в ліжку; гарячі припарки вранці і ввечері; годувати рідким, але споживним. Це чудовий екземпляр північноафриканської макаки. Та, на жаль, всі вони слабогруді. У нього двостороннє запалення легенів. На добраніч.

З тим і пішов. А дядько Віта біг за ним через всю вулицю, пропонуючи гроші. Та старий не взяв жодного пенні, бо привів його до цього незвичайного хворого лише глибокий науковий інтерес, тобто те, що я часто відчував, сидячи біля мікроскопа, що пізніше стало пристрастю мого життя і приносило мені найбільші радості і насолоди. Я пишався цим похмурим шотландським лікарем, з яким ріднила мене національна приналежність і взаємність інтересів. Яким достойним усе було в ньому в порівнянні з оцими метушливими південцями!

Всі трохи оживились після приходу лікаря: тепер хоч знали, що треба робити. Я побіг до аптеки по ліки. Місіс Антонеллі і Клара заходились готувати припарки; а дядько Віта — власноручно варити суп з курчати. Та мавпочка проковтнула тільки ложечку молока. Після ліків вона почала дрімати, і ми навшпиньках вийшли з кімнати.

Я добре знав, що таке запалення легенів, і тому був певний, що Антонеллі не зовсім уявляють собі всі ускладнення цієї хвороби. І справді, на ранок Ніколо стало гірше. Він весь горів і жалібно вищав, кидаючись у ліжку, над яким схилився дядько Віта. За цілий день він ледве проковтнув ложечку бульйону, а ввечері почав дихати хрипко й уривчасто.

Під кінець тижня Ніколо погіршало ще дужче і в домі панувала тоскна тиша, яку лише іноді порушував плач жінок та несамовиті крики дядька Віти. Відкинутий Гевіном, я поділяв гірку долю разом з членами сім ї Антонеллі. Я став немовби пажем