Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

з маринованими грушами... А я в Ломонд В’ю боявся навіть випити зайву склянку води.

Цілими днями він щебетав: «Мамо, я хочу дині», «Тату, я хочу лимонаду». Якось Анджелло розповідав мені, що навіть вночі він примушує маму вставати з ліжка й смажити йому яєчню з шинкою. Одначе, він ніколи не з’їдав того, що йому давали, і завжди почував себе слабим.

Коли я порівнюю його з суворим, впертим і мовчазним Гевіном, який не терпить тендітних і нікчемних людей, мені стає якось ніяково. І все ж з Анджелло приємно товаришувати, до того ж у нього є мавпочка, з якою ми ввесь час бавимось. Та й мама Анджелло завжди радіє з мого приходу.

Тепер, коли її чоловік, яким вона вміло командувала, зібрав трохи грошенят, місіс Антонеллі дуже приндилася своєю сім’єю, яку колись зневажали за бідність. Товста Клара знайшла собі вигідного жениха в особі Тадеуса Герріті, батько якого очолював мебльову фірму. І я був певен, що місіс Антонеллі так мило посміхалась до мене і так чемно упадала біля дідуся лише тому, що ми для неї були представниками драмбакської аристократії і міського «начальства»: санітарний інспектор Леккі був важною персоною в її очах.

Мушу признатись, що мені завжди було совісно, коли дідусь «розпинався» перед Кларою і місіс Антонеллі, хильнувши знаменитого «Фраскаті». Як тільки місіс Антонеллі втрачала контроль над собою, погляд її ставав жорстоким, а лице таким чорним, що я іноді гадав, чи не голиться вона часом. Та дідуся, здавалось, ніщо не бентежило: він плив собі так рівно й плавно, як парусник, що біжить під попутним вітерцем.

А я тимчасом біг з Анджелло на вулицю, ми ходили в парк слухати оркестр, каталися в човні по ставку або йшли в собор Святих Ангелів з дядьком Вітою, чудним і смиренним дядьком Вітою, якого не терпіли в цій сім’ї і який півдня провадив у товаристві мавпочки, а другу половину — в молитвах.

Так минув місяць. Одного вечора Кейт прийшла досить пізно і, побачивши мене, збентежено спитала:

— Це ти, Робі?

— Так, Кейт.

— Мій гарнесенький!

Я почервонів від задоволення. Уже давно Кейт ставилася до мене з якоюсь особливою ласкавістю.

— Чуєш, Робі? — Кейт ніяково посміхнулась. — Це досить дивно... Джемі Нігг запрошує мене на ярмарок в Ардфіллан. — Вона знову засміялась, вважаючи, певно, безглуздою таку пропозицію. — Звичайно, я не можу їхати з ним одна — дівчині це не личить. Він і сам це розуміє... Тому... він... тобто ми... з радістю візьмемо тебе з собою, якщо ти хочеш.

Хочеш? Я давно вже мріяв про райські блаженства цього ярмарку, куди раз на рік з’їжджалися люди з усієї округи, щоб погуляти, побавитися й повеселитися досхочу.

— О, Кейт! — зітхнув я.

— Значить, їдеш. — Вона лагідно потисла мені руку і пішла наверх, потім обернулась, щось раптом згадавши, і сказала:

— Приїхав твій товариш, Гевін. Я бачила його на вокзалі.

Гевін дома! Нарешті. На два дні раніше строку. Значить, завтра я побачу його. Безмежно щасливий, я відхилив двері й глянув у темряву. Небо було грізне й похмуре, але вітерець повівав лагідно й обіцяв погожий день. Яке життя чудове, яке прекрасне!

14

Наступного дня я ще вдосвіта вийшов з дому, бо обіцяв Анджелло повернути журнали, що брав у нього, і хотів якнайраніше звільнитися. Я побіг по дорозі на Кладовищенську вулицю і раптом загледів Гевіна, що прямував до Ломонд В’ю.

— Гевін!

Він не сказав і слова, тільки підійшов до мене й міцно потиснув руку, з усіх сил намагаючись приховати радісну посмішку, яку, мабуть, вважав проявом слабості. Гевін мало підріс, зате добре загорів і загартувався. Побачивши його, я дуже зрадів. Мені хотілось розповісти йому, як я нудився. Та боронь боже! Треба бути спокійним і мужнім, і говорити тільки те, що слід.

— А я йшов за тобою, — пояснив Гевін, поглядаючи кудись убік, у напрямку Уінтонських горбів. — Я гадав, що ми підемо до Кряжу вітрів. Там з’явився орел... Лісничий говорив моєму батькові. Гарно було б видертись туди до сходу сонця. Сніданок я захопив.

Лише тепер я помітив у нього за спиною рюкзак. Орел! Гевін! Цілісінький день провести в горах... Серце моє радісно тьохкало.

— Чудово, Гевін! Але спершу я мушу віднести Анджелло ці журнали.

— Анджелло? — здивовано спитав він.

— Анджелло Антонеллі, — пояснив я. — Маленький італієць. Ми з ним часто бавилися, поки тебе не було. Ну, звичайно, він ще малюк...

Я запнувся, помітивши недовір’я й огиду в очах Гевіна.

— Єдина італійська сім’я, яку я знаю, — це торговці морозивом. А один з них навіть ходив колись по місту з мавпочкою та шарманкою і канючив гроші.

У мене спалахнули вуха. Та як він сміє так зневажати дядька Віту, Ніколо і моїх друзів! А Гевін тимчасом продовжував:

— Сподіваюсь, ти ще не злигався з цими голодранцями?

— Анджелло чудово ставиться до мене, — сказав я тремтячим голосом.

— Анджелло?! — презирливо кинув Гевін, роздратований тим, що у мого друга таке чудове ім’я. — Ходімо. Пора видиратися на Кряж. А про минуле поговоримо на горі.

Я похнюпив голову і пробелькотів:

— Я ж обіцяв принести журнали. Тут — «Сфера», «Графіка» та «Ілюстровані новини». — Ледве вимовляв я назви журналів, намагаючись хоч цим підняти в очах Гевіна своїх друзів. — В одному з них є чудові малюнки, що розповідають про те, як з лялечки вилуплюється метелик Мертва голова. Щосуботи місіс Антонеллі відсилає ці журнали своїм родичам в Італію. Треба неодмінно віддати їх до відходу пошти. Анджелло добрий, він завжди дає їх спершу проглянути мені.

Гевін зблід. В його голосі відчулися ревнощі.

— Гаразд, якщо тобі дорожчі ці італійські мацапури... роби, як знаєш. А я негайно вирушаю на Кряж. Хочеш — підемо разом. Не хочеш — залишайся здоровий з своїм Анджелло.

Він підождав ще якусь хвилинку, дивлячись вбік холодними очима. А мені плакати хотілось від образи... Адже він був не правий, і я вирішив ні за що не здаватись. Тоді Гевін повернувсь і почвалав до Кряжу.

Тяжко вражений цією несподіваною сваркою,