Колектив авторів - 10 успішних українських брендів

неповносправним, Ваньє зрозумів, що вони потребують не жалю чи співчуття, а дружби, і дружба з ними може багато чого навчити. Борис Ґудзяк поклав цей принцип в основу УКУ. «Ми побачили, що наші друзі з особливими потребами мають також особливі дари. Вони дуже щирі, вони — як діти. Їм не залежить, який ти маєш статус: чи ти доктор наук, чи ректор, чи єпископ, чи багатий, чи бідний. Вони мають одне питання: «Чи ти можеш прийняти мене, чи можеш мене любити?» Ми захотіли, щоб цей університет став школою любові, довіри, людських стосунків, і зробили те, чого не зробив жоден університет в історії. Ми поставили в центр УКУ тих, кого зазвичай відсувають на маргінеси. Наші друзі неповносправні стали професорами любові, людських стосунків». При УКУ заснували Центр духовної підтримки осіб із особливими потребами «Емаус», завдяки якому неповносправні проживають у колегіумі університету, спілкуються зі студентами, працюють.

Інше «М» — мученики. Коли 1992 року наступник Йосифа Сліпого Кардинал Мирослав-Іван Любачівський доручив Борисові Ґудзяку відновлення Богословської академії у Львові, на базі якої планувалося відновити УКУ, Ґудзяк почав не з пошуку приміщень чи працівників для майбутнього університету, він узявся збирати інтерв’ю з представниками репресованої Церкви. Чому так? Владика Борис переконаний, що ці українці «здобули золоту медаль людського подвигу ХХ століття, найбільшим викликом якого став тоталітаризм. Тоталітарні системи намагалися змінити людину, ідеологічно підпорядкувати її, використати як біомасу. Йосиф Сліпий та інші мученики змогли вистояти проти тоталітаризму, і треба було зберегти їхні історії, щоб отримати школу віри та життя у відповідь на виклики ХХІ століття».

Ми захотіли, щоб цей університет став школою любові, довіри, людських стосунків, і зробили те, чого не зробив жоден університет в історії.

Два «М» давали відповідь на питання, які ставив собі Борис Ґудзяк. Яким повинен бути цей університет? Це місце, де просто програмують «комп’ютер між вухами», чи тут мали б готувати людину до різних викликів життя? Ідеться лише про інтелектуально-раціональну площину чи перед викладачем є цілісна людина, яка має душу, дух, серце, розум, тіло й мережу своїх духовних та соціальних стосунків? «А ще на початку 90-х в Україні дуже бракувало довіри, і ми відчуваємо це до сьогодні, — каже Владика Борис. — Ізольований індивід легше надається до маніпуляції, тому тоталітарна система застосовувала терор, щоби витягнути людину зі стосунків із Богом і ближніми. Тож ми думали, як відновити довіру в суспільстві, де Павлик Морозов був ідеалом, де в Галичині, наприклад, казали, що кожен сьомий у місті — донощик». Мученики й маргіналізовані могли навчити бути стійкими, спілкуватися, довіряти, любити. Владика Борис казав мені, що невипадково так довго про це розповідає, адже саме на цих речах будувався УКУ. Все інше — похідне. Тепер і я багато пишу про два «М», бо розумію, що так і треба.

Сказане вище — це лише частина прикладів того, як УКУ від початку старався переосмислити, чим є університет. Також Борис Ґудзяк говорить, що в 90-х в Україні працювало близько 200 університетів, тому важливо було не створити такий самий 201-й. «У суспільстві, яке було й є постіндустріальним та постколоніальним, ми думали, — каже він, — яким правом можемо творити ще один університет і просити людей, щоб вони на це жертвували свої тяжко зароблені гроші. Тому потрібно було, щоби УКУ заповнював якусь прогалину, нішу». Прогалин у той час було немало. Одна з них — богослов’я. 1992 року, за словами Владики Бориса, не було жодного власника українського паспорта, який би мав університетський диплом богослова.

* * *

1992 року почалася робота над інтерв’ю з репресованими греко-католиками. Таким було перше завдання для працівників новоствореного Інституту історії церкви. До університету було ще далеко. Справи просувалися повільно, небагато людей вірили в починання тоді ще навіть не отця Бориса Ґудзяка.

«Інститут — це ж кількасот людей, директор певних габаритів і з певною здатністю залагоджувати справи, як це робилося в радянський час. А я мав тоді 31 рік, — згадує владика, — і не виглядав серйозно. Мав довге волосся, ходив у джинсах, і ніхто не хотів зі мною працювати, хоч я пропонував $25 на місяць (нормальна зарплата професора була тоді $18)». Однак саме в той непростий період формувався кістяк команди університету. Однією з перших приєдналася теперішня проректорка з розвитку та комунікацій УКУ Наталія Климовська. Згадує, що прийшла влаштовуватися на роботу в інститут, хоча не зовсім уявляла, що це за установа й чим планує займатися. Наталя Климовська, випускниця Львівської політехніки, почула, що шукають людину, яка вміє працювати з комп’ютером. Думала, що це, можливо, юридична фірма чи якийсь інший бізнес. На співбесіді побачила молодого чоловіка, котрий планував створювати Інститут історії церкви. «Найперше, що хотіла сказати: «Ви мені не підходите», — згадує Наталя Климовська. Проте Борис Ґудзяк так натхненно про все розповідав, що їй стало шкода «роботодавця» й вона вирішила не розчаровувати його, а трохи попрацювати, поки не знайде собі чогось іншого. Отак «тимчасово» Наталя працює вже 25 років.

Разом ці талановиті й віддані люди здобувають щось більше. Вони залишаються в УКУ, тому що відчувають в університеті свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити внесок у зміну суспільства.

В Інституті теперішня проректорка розшифровувала інтерв’ю з репресованими греко-католиками. Наталя розповідає, що приносила записи додому, де їх слухала вся сім’я. «Я тоді зрозуміла, що заради віри люди можуть іти на великі жертви, навіть помирати», — розповідає віце-ректорка.

Владика Борис часто наголошує, що колектив УКУ відданий своїй справі. За його словами, не один університет, не одна компанія чи політична сила намагалися перетягнути до себе керівників університету. Кожен із них міг у бізнесі, у політиці у Львові, в Києві і за кордоном заробляти набагато більше і, з матеріального пункту бачення, значно комфортніше влаштувати життя. Проте разом ці талановиті й віддані люди здобувають щось більше. Вони залишаються в УКУ, тому що відчувають в університеті свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити внесок у зміну суспільства.

Також він говорить про важливість служіння, яке є одним із наріжних каменів УКУ: «Зараз багато людей хоче того, чим є УКУ, але небагато розуміє, чому він такий. Вони хочуть прийти й зібрати сметанку. А бренд УКУ народився саме так і потребує готовності свідчити, спілкуватися, служити, радіти, коли ти щось даєш іншому». Свідчити, спілкуватися і