Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 18.2: Персональний контакт

Айві виглядала розгубленою. Вона сиділа, підклавши ноги під себе, обіймаючи руками плед, як маленька дитина, що ховається від бурі. Її погляд здавався порожнім, а плечі були напружені, наче вона ось-ось зламається.

Я стояв трохи осторонь, дивлячись на неї. Мій розум працював із чіткою логікою: я мав завдання. Її емоції — це ключ. Якщо я зможу викликати в неї довіру, прихильність, це наблизить мене до мети.

Але ти дійсно хочеш цього лише заради гри?

Це питання промайнуло в голові, але я відкинув його.

— Тобі потрібно трохи розслабитися, — сказав я, намагаючись надати своєму голосу теплішого відтінку.

Айві здригнулася від несподіванки, потім повільно підняла на мене погляд. Її очі були червоними, втомленими, але все ще прекрасними.

— Я не знаю, як, — відповіла вона тихо, майже пошепки.

Я присів поруч, уважно спостерігаючи за її реакцією. Тіло Айві напружилося, але вона не відсунулася. Добре. Це був перший крок.

— Покажи руки, — сказав я, простягнувши свою.

— Що? — здивувалася вона.

— Просто довірся.

Айві вагаючись витягнула руку з-під пледа. Я взяв її долоню у свою, і вона здалася такою маленькою та тендітною. Її шкіра була прохолодною.

— Ти замерзла, — промовив я, дозволяючи легкій посмішці торкнутися моїх губ.

— Мабуть.

Її голос був напруженим, але я бачив, що Айві не забирає руку. Мої пальці почали легенько ковзати по чужій шкірі, ніби намагаючись передати тепло.

— Ти часто так закриваєшся? — запитав я, спостерігаючи за її реакцією.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ховаєш свої емоції, — сказав, дивлячись на неї. — Але це нормально. Не всі можуть одразу відкриватися.

Її погляд став м’якшим, але все ще настороженим.

— Ти хочеш сказати, що ти знаєш, як це?

Я дозволив собі короткий смішок.

— Мабуть, я єдиний, хто розуміє це найкраще.

Це зламало частину напруження Айві. Вона ледь помітно посміхнулася. Я вирішив піти далі. Моя рука залишалася на тендітній долоні, але тепер я обережно поклав другу руку на її плече.

— Якщо хочеш, я можу допомогти тобі відпустити цю напругу, — сказав я тихо.

Очі Айві наповнилися сумнівом, але я бачив, як вона бореться із собою. Її потреба в підтримці та теплі була майже відчутною.

Айві кивнула, і я м’яко потягнув її ближче до себе. Мої рухи були обережними, але впевненими. Я знав, що вона вже почала довіряти мені, навіть якщо частина її свідомості кричала про небезпеку.

— Заплющ очі, — прошепотів я, і вона підкорилася.

Я торкнувся волосся Айві, відчуваючи його м’якість під пальцями. Це було більше, ніж я мав зробити. Більше, ніж вимагала гра. Але її близькість, її тепло починали викликати в мені щось, чого я не розумів.

Це частина плану, сказав я собі. Але серце калатало швидше, ніж зазвичай.

***

Дотик Ейрі був теплим, а рухи — впевненими, але не нав’язливими. Коли він поклав свою руку на моє плече, я здригнулася, але не відсунулася. Моя потреба в підтримці, у цьому теплі, виявилася сильнішою за страх.

—  Заплющ очі, — сказав він тихо.

Я вагалася лише мить, але потім підкорилася. Голос Ейрі був таким заспокійливим, таким ніжним, що мені хотілося повірити, що це щиро.

Відчуваю, як його пальці ковзають по моєму волоссю. Це було так несподівано, так інтимно, що моє серце затріпотіло.

Це може бути грою, нагадала я собі. Але кожен рух Ейрі говорив про щось інше.

— Тобі краще? — запитав він, нахиляючись ближче.

Його дихання ледь торкнулося моєї шкіри, і я відчула, як червонію.

— Трохи, — збрехала я, бо насправді мені було не просто краще — мені було надто добре.

Моя свідомість кричала, що я не повинна довіряти йому. Що це все – лише пастка. Але моє тіло піддавалося теплоті Ейрі, його дотикам, його голосу.

— Ти маєш навчитися дозволяти собі бути слабкою, — сказав він.

Його слова були простими, але вони зачепили мене так глибоко, що я мало не заплакала. Я відкрила очі й подивилася на нього. Погляд Ейрі був таким уважним, таким проникливим, що я ледь не повірила, що він бачить мене справжню.

— Я боюся, — зізналася я ледь чутно.

— Це нормально, — відповів він, посміхнувшись. Його рука знову стиснула моє плече.

Я хотіла сказати Ейрі, наскільки це важливо для мене. Як довго я чекала, щоб хтось просто залишився поруч. Але замість цього я тільки притиснулася ближче до нього, дозволивши собі на мить відчути тепло, яке він давав.

Я знала, що це може бути неправдою. Що завтра все може змінитися. Але сьогодні я дозволила собі вірити. Хоча б трохи. Хоча б зараз.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍