Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– Очам нема за що зачепитися... – сказав здивований Форд.

Його переповнювали емоції. Він вкусив себе за губу.

Зафод, наче заворожений, поволі наблизився до корабля. О, як він бажав стати його власником. Він простягнув руку, щоб погладити поверхню. Рука зупинилася в повітрі. Він знову простягнув руку. Рука знову зупинилася.

– Підійди і торкнися його поверхні, – притишеним голосом сказав він.

Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.

– Це... це неможливо... – пробурмотів він.

– Бачиш? – сказав Зафод. – Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель...

Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів – інша не зводила нажаханих очей від корабля.

– Маєш ідеї, Форде? – запитав він:

– Ти маєш на увазі... е... – Форд зиркнув через плече, – ти хочеш накивати п’ятами на ньому? Гадаєш, варто?

– Ні.

– Я теж гадаю, що ні.

– Але все одно це зробимо, правда?

– Хіба ми можемо інакше?

Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.

– Незабаром пора рушати, – сказав він. – Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.

– Зафоде, – сказав Форд.

– Чого тобі?

– Як ми це зробимо?

– Дуже просто, – відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: – Марвіне!

Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.

– Ходи сюди, – наказав Зафод. – У нас є для тебе робота.

Марвін пошкутильгав до них.

– Мені вона не сподобається, – сказав він.

– Сподобається, ще й як сподобається, – підбадьорив його Зафод. – Перед тобою відкривається нове життя.

– О, ради Бога, не треба мені ще одного життя, – застогнав Марвін.

– Краще помовч і послухай! – зашипів на нього Зафод. – Цього разу буде весело, не обійдеться без пригод і карколомних витівок.

– Як це жахливо, – сказав Марвін.

– Марвіне! Я хочу від тебе тільки...

– Мені здається, ви хочете, щоб я відчинив для вас цей зореліт?

– Що? Гм... так. Авжеж, ти маєш рацію, – неуважно відповів Зафод.

Щонайменше троє його очей не відривалися від входу до корабля. Часу залишилося обмаль.

– То так і треба було сказати, а не намагатися викликати у мене ентузіазм, – сказав Марвін, – у мене його ніколи немає.

Він підійшов до зорельота, торкнувся його, і люк відчинився навстіж.

Форд і Зафод зазирнули досередини.

– Не треба дякувати, – сказав Марвін. – О, та ви й не збиралися. – І пошкутильгав собі геть.

Підійшли і Артур з Тріліан.

– Що тут відбувається? – запитав Артур.

– Погляньте сюди, – сказав Форд, – бачите, як там всередині?

– Дивно і ще раз дивно, – пошепки промовив Зафод.

– Він чорний, – сказав Форд, – і усе в ньому абсолютно чорне...

А у ресторані уже наближався момент, після якого вже більше не буде ніяких моментів.

Усі погляди прикипіли до купола. За винятком одного тільки тілоохоронця Хотблека Дезіато, який не зводив очей від підопічного, та самого Хотблека Дезіато, якому тілоохоронець з поваги прикрив очі.

Тілоохоронець нахилився над столиком. Якби Хотблек Дезіато був здатен подавати якісь ознаки життя, то, мабуть, вважав би цю хвилю найкращою для того, щоб відкинутися на спинку стільця або ж навіть пройтися. Бо зовнішність тілоохоронця нічого не вигравала при близькому розгляді. Втім, через нещасливі обставини Хотблек залишився повністю непорушним.

– Містер Дезіато, сер? – прошепотів тілоохоронець.

Коли він говорив, то здавалося, що м’язи обличчя не поміщаються поруч і витісняють один одного.

– Містер Дезіато? Ви мене чуєте?

Цілком зрозуміло, що Хотблек Дезіато не став відповідати.

– Хотблек? – зашипів тілоохоронець.

І знову, що цілком природно, Хотблек Дезіато не сказав нічого. Але зате він відповів у неприродний спосіб.

Келих, що стояв на столі перед ним, затремтів і захитався, виделка піднялася над поверхнею стола на дюйм, із дзенькотом торкнулася келиха і знову упала на стіл.

Тілоохоронець задоволено гмукнув.

– Нам пора рушати, містере Дезіато, – стиха сказав тілоохоронець, – не хотілося б опинитися в натовпі, особливо у вашому стані. Вам треба попасти на наступну виставу у хорошому настрої і бадьорим. Там зібралася сила-силенна народу. Такі люди! Какрафун. Два мільйони п’ятсот сімдесят тисяч років тому. Ви ж чекали цього збіговиська.

Виделка знову відірвалася від поверхні столу, повисіла нерухомо, нерішуче захиталася і знову упала.

– Ну ж бо, – сказав тілоохоронець, – усе буде дуже здорово. Ви ж примусили їх шаліти. – Слова тілоохоронця викликали б у доктора Стрітменшенера серцевий напад.

– Чорний зореліт, який падає на Сонце, просто з розуму їх зводить, а цей новенький – взагалі як лялечка. Буде справді сумно, коли він згорить. Давайте підемо на стоянку, там я ввімкну автопілот чорного корабля, а ми рушимо у кораблі-лімузині. Добре?

Виделка на знак згоди підстрибнула один раз і дивним чином у келиху вмить не стало вина.

Тілоохоронець попхав поперед себе крісло з Хотблеком Дезіато до виходу з ресторану.

– А зараз, – вигукнув Макс з центру сцени, – настав момент, якого ви усі чекали! – Він розвів руками над головою. А позаду нього в оркестрі вибухнули ударні інструменти і зазвучали синтонічні акорди. Макс неодноразово сперечався з музикантами з приводу цієї какофонії, але вони стверджували, що за контрактом від них вимагали саме цього. Його агентові ще доведеться колись розібратися з цим.

– Небеса вирують! – заволав він. – Світобудова зникає та перетворюється на невимовну пустку! Через двадцять секунд Всесвітові настане край! Ви бачите, як падає на вас світло з усього безконечного простору!

Жахлива буря загального руйнування спалахнула над ними і саме у цей момент неначе бозна з якої далини почувся звук сурми. Макс різко повернувся, щоб глипнути на оркестр. Ні, ніхто з них наче не грав на сурмі.

Несподівано на сцені поруч з ним з’явилася хмарка диму.