Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

полуторка виповзла на шосе, але й тут не мала змоги розігнатися — сім років неремонтоване покриття було ніби віспою подзьобане, тут і там видніли вибої й вирви від мортирних снарядів. Крім того, доводилося раз по раз об’їжджати рештки спалених і понівечених возів та автомашин.

Шосе повернуло в долину і почало заглиблюватись у дедалі густіший ліс. Насвистуючи мелодію пісні про закличний сигнал до походу. Суворий поправив автомат на грудях, а палець поклав на спуск. Шеф спрямував дуло свого автомата в протилежний бік. Цабе та Соб кинулися по гранати. Ніхто ніяких наказів не давав, бо не були вже військом, але спільність дії стала вже їхньою звичкою.

Кілька хвилин їхали, промацуючи ліс очима. Раптом Суворий сказав:

— Праворуч. Там, де вивернута з корінням ялина.

— Бачу, — пробурмотів Шеф.

Цабе й Соб висмикнули з гранат запобіжні чеки. Всі четверо сховалися за бортами.

Але то був лише здичавілий пес, що жирував у цьому лісі, де було вдосталь м’яса; наляканий гуркотом полуторки, він плигнув у вивернуту корінням яму, трохи перечекав, а потім перебіг на другий бік шосе — аби подалі від людей.

У хвилини, поки полуторка вибиралася на ширше узбіччя, всі були готові будь-якої миті відкрити стрільбу. Потім Суворий перестав свистіти. Цабе й Соб увіткнули назад запобіжні чеки, хоч це робити заборонялося, а Шеф поставив автомат на запобіжник.

Шосе дедалі стрімкіше бралося вгору. Корба щосили газував. З радіатора, віддавна позбавленого кришки, виривалася пара, як з гейзера. Раз у раз хряпали прив’язані мотузками дверцята.

Раптом під автомобілем щось гримнуло, задеренчало, і мотор зататакав, як великокаліберний кулемет.

— Хай йому чорт!

Корба загальмував, вискочив і, присівши, заглянув під машину.

— Оглухнути можна, зате потужності додалось. Плюнь на неї, — порадив йому Суворий, киваючи з висоти кузова на обірвану вихлопну трубу, що валялася на шосе позаду.

Капрал, аби продемонструвати незалежність, підійшов до загубленої труби, став навколішки й почав копирсатися в ній.

Повертався теж дуже повільно — спроквола поправив пістоля, змахнув ганчіркою запилюжені халяви чобіт, удаючи, ніби не помічає спрямованих на нього поглядів, а оглушлива тріскотнява мотора, який працює без глушника, не справляє на нього ніякого враження. Нарешті рушивши, почав навмисно голосно розповідати Графові:

— Будь спокійний, вистачить… Не на кожного старого шкарбуна, а на хлопця-джиґуна.

Перед війною ходив кінний трамвай з Воломіна на Міроновські Гуркі, і та стара шкапа, що його тягала, геть з глузду зсунулася — на зупинках замість того, щоб відпочивати, перебирала ногами. І коли туди везла, і коли назад. То заняття для дурнів, не для мене. Я створений для делікатних доручень. Закортіло, наприклад, Графові у ліс на гулі з фасоном, чи женитися комусь треба, чи похорон якийсь дуже пишний…

Далі дорога стала ще крутішою, Корба змушений був перейти на першу швидкість і далі вже не перемикав. З радіатора знову клубочилася пара, вітер відносив її вбік, і полуторка дуже скидалася на паротяг.

У лісі, при самій дорозі, з-під куща ліщини видніли ноги — одна боса, друга в чоботі з дірявою підошвою. Корба скосував на сусіда по кабіні, аби пересвідчитися, чи й той побачив.

— Думав, скінчиться війна, люди знову почнуть умирати нормально, — мовив Граф. — Од легенів, од серця, од старості…

— Не журись. Вічно воювати не будуть… А ті, що в лісі, — як воші, довго на морозі не витримають… Ух ти, холеро!

Той останній вигук стосувався вже полуторки. Над силу, ніби на другому диханні долаючи перевал, мотор закашлявся, запирхав і заглух.

— Амба! — сказав Корба, зіскакуючи, й зі злості вдарив ногою шину. — Здохла конячка, мать її в газ.

— Вона своє від’їздила, — ніби захищаючи стару тарадайку, сказав Суворий. — Та й погонич нам трапився не найкращий.

— Добре, хоч пасажир — професор з булькознавства! — відрізав водій.

У сідловині за перевалом юрмились дерев’яні намети, набиті сіном аж під дах.

Стіжки вже встигли потемніти від дощів.

— Червень, а сіна багато, — зауважив Цабе.

— Бо овець мало, — розумував Соб. — Німець чи партизан, свої чи чужі — політика різна, але всім потрібна свіжина.

Потім обидва насунули козирки аж на очі й вляглися спати.

Граф виліз із кабіни, пройшовся туди-сюди і, зручно вмостившись на пеньку, поклав торбу на коліна й заходився писати листа.

Залягла така тиша, що потроху почало вищебетувати і вицвірінькувати птаство, дерева шуміли тихо-тихо, навіть пара з радіатора свистіла щораз тихіше.

Демобілізовані почувалися, ніби на маївці: що їм війна чи розвалюха-полуторка, адже вони тепер цивільні, їх ніщо не цікавить. Тільки Шеф лишався на чатах: сів аж на кабіну, поклав на коліна автомат ППШ, готовий миттю відкрити вогонь, і пильно розглядався довкола.

Аж тут ударив дзвін. Звук був такий раптовий і лункий, що всі заобертали голови.

Навіть побратими Соб і Цабе підвелись зі своїх клунків.

По той бік перевалу, де над кронами дерев звивалося серпантином шосе, було видно як на долоні маленьке містечко. За ним стояв костьол з невеличким цвинтарем, а ближче, при самому в’їзді; куріла кузня. Посеред містечка видніла прямокутна ринкова площа.

На ринку стояло дві автомашини: червона, може, пожежна, й легковичок зеленого кольору. Біля них метушилися люди, вантажили скрині, валізи, перини в рудих напірниках, зв’язані мотузками. До легковика, крім двох чоловіків, сіла жінка з дитиною на руках, за нею втислася маленька дівчинка.

— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.

Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.

Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.

Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.

— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.

Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:

— Сам пхай.

Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.

— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.

— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.

Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку