Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Раптом, відьма повернула голову направо, взяла якусь пляшечку і вилила її вміст у миску. Ох, мій план визволення ледь не зірвався коту під хвостик.

Двері були у правому кутку кімнати, лише за десять кроків від мого стільця. Я зняла свої черевички на каблуках і босоніж попрямувала до виходу. Двері були трохи привідчинені, але цього було достатньо для того, щоб я змогла пройти крізь щілину.

Я опинилася у просторій залі, але часу розглядати її в мене не було, тому я відразу побігла до наступних дверей. Пробігаючи, помітила лише те, що у цій кімнаті біла підлога, світлі стіни із рідко розкиданими по них золотими блискітками, великий круглий розкішний килим із кількома відтінками зеленого кольору, надзвичайно дорогий диван і кавовий столик. Далі я вбігла в червону кімнату з квадратним килимом, безліччю диванів і крісел, а в сервантах виблискував багатою розпещеністю золотий посуд. За наступними дверима був недовгий коридор, в кінці якого були сходи догори і донизу. Я швидко одягла черевички і побігла вниз. 

Раптом, за спиною почувся страхітливий голос відьми.

– Ти думала, що зможеш втекти з моїх власних апартаментів? Мій замок й так потонув у вогні, через тебе, у мене залишилася лише одна однісінька вежа, а ти й досі мені завдаєш неприємностей!

Незважаючи на слова королеви Ценізії, я бігла далі. Раптом, я відчула, неначе щось гостре просякло мою спину, ноги стали, як то кажуть, ватяними, у вухах сильно зашуміло, неначе задзвонили тисячі велетенських дзвіночків, а сходи попливли перед очима. На мене напав лютий холод, який скував дрібними льодяними мурашками все моє тіло. У не в змозі рухатися я впала прямо на сходах, а за мить моя свідомість зовсім потьмарилася, і я заплющила очі.

Чую дивний шум… Якісь вибухи… Хтось голосно закричав, хтось топчеться десь поряд зі мною… Що відбувається?.. Усе тіло оніміло, не можу поворухнутися, але, все-таки, насилу розплющую очі.

Я лежу на твердій землі, подекуди зарощеній зеленою травою. Трохи віддалік від мене перед величезною чорною кулею, що висить у повітрі, стоїть Ценізія і розводить руками в різні сторони. Але всі ті страшні звуки, які змусили мене повернутися до свідомості, долинали з протилежного боку. Там розгорілася справжня битва. Кілька чоловіків кидаються кольоровими стрілами у жінок і навпаки. Серед усього того натовпу я змогла помітити Джульєна. Він миттєво відбивав усі удари магії, що летіли на дуже високій швидкості і були поцілені йому прямісінько в серце.

– Що? Битву споглядаєш? – запитала відьма над моїм вухом. – Усі вони лише марно витрачають свою кров, силу та енергію. У будь-якому випадку я отримаю своє.

– Чому ми не у вежі? – запитала я. Звісно, я маю знати, де знаходжусь.

– Ми на горі Авадейс – одній з найвищих гір Ютен-Дора.

Увесь час в мене зліва щось дивно пекло, неначе я порізалась чимось. Я трохи піднялася і поглянула. Так, я не помилилась, з того місця, де у всіх людей є серце, було зроблено великий поріз, а сукня навколо нього просочилася червоною кров’ю і утворила величезну пляму, яка своїм кольором кинула мене у жах, страх і розпач водночас.

– Що Ви… – я не встигла договорити, коли відьма перебила мене і сказала:

– Я все одно заволодію твоїм серцем! Я не змогла забрати його, бо в тобі є частина магії, якою я не можу керувати! У тобі є частина магії, ти – не чиста! Схоже, моя сила занадто глибоко проникла у клітини твого серця і душі. Але, почекай-но, я знайду спосіб, як витягнути з тебе всю магічну силу, – вона повернулася до мене спиною і знову почала клопотатися над чорною кулею.

Раптом, одна червона вогняна стріла дісталась своєї цілі, і чарівника-дракона відкинуло кудись далеко на стільки, що я не могла цього побачити у лежачому положенні. Ні, я маю піти до нього і допомогти йому!

Я підскочила на ноги, похитнулася і ледве не впала, але втрималася. Далі я пішла так швидко, на скільки змогла. Бігти в мене не вийшло, з рани досі ще сочилася кров, трохи паморочилася голова і, якщо б я побігла, то, напевно, знову втратила б свідомість. Ось ще трішечки, ще зовсім трішки… Мені забило дух, рана пекла, а голова сильно заболіла, неначе я добряче нею вдарилась об щось.

– Джульєне! Як ти? – я кинулася до нього і поклала його голову собі на коліна.

– Діано? – хрипким голосом сказав він, – в тебе рана…

– Я знаю! Як ти? Тобі погано?

– Ні… Потрібно лише трохи часу, щоб відновити магічну силу. Зі мною все буде в порядку, а ти… В тебе кров тече! – Джульєн встав і взяв мене на руки. – Заплющ очі.

– Добре.

За мить, я розплющила їх і побачила, що ми знаходимось в якійсь великій білій кімнаті. Біля двох поранених чоловіків клопоталися лікарі у білесеньких халатах.

– Допоможіть моїй дівчині, – промовив хлопець і поклав мене на вільне ліжко, – вона сильно поранена.

– Звісно, Ваша світлосте, – відповіла медсестра і пішла за ліками та усім необхідним.

– Тут ти будеш у безпеці. А це про всяк випадок, – Джульєн зняв з своєї шиї золотий ланцюжок з великим каменем бурштину і одягнув мені. – Це чарівний амулет, якщо з тобою щось станеться, я відразу з’явлюся поруч. Пробач мене, я мушу битися з відьмами і не можу бути зараз біля тебе. Але я обіцяю, що з тобою нічого не станеться, – він нагнувся ближче до мого обличчя і ніжно поцілував у лоб. – Не бійся. Все буде добре, – хлопець підморгнув мені, провів рукою у повітрі і відразу ж зник. Навіть у небезпеці він залишається таким безпечним і чарівним, як завжди…

До мене повернулася медсестра з ліками. Спочатку, вона провела наді мною рукою, і на мені вже було одягнено білу медичну піжаму, трохи більшого розміру, ніж був у мене, а потім обробила мою рану, яка виявилася, великою, але неглибокою. Далі жінка намазала її якоюсь маззю, яка одразу ж почала трохи щипати і лоскотати шкіру біля рани.

– Ця мазь – чарівна. За допомогою неї, Ваша рана зростеться. Потім наші цілителі залікують її магією, і у Вас не залишиться навіть шраму, – промовила медсестра.