Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Розділ 14. Лихо приходить тихо

Джульєн відпустив мене і знову поглянув мені у вічі.

– Я тану у твоїх очах, – промовив він.

А потім ми ще довго сміялися. Лише дивилися один на одного і сміялися. На душі було так легко і так просто, неначе зникли всі негоди і небезпеки, що дотепер чигали на нас, визирали з темних закутків, думаючи, коли зручніше показати себе. Як-то кажуть люди: "Камінь з серця". У мене є він, а у нього – я. А що потрібно ще? Невимовне щастя ніжним теплом переповнювало душу, а з обличчя не сходила щира усмішка.

Джульєн повів мене до гойдалки, посадив на неї і почав розгойдувати. Я підлітала все вище і вище, аж до самісінького неба. Здавалося, що ще ось-ось трішечки, і я дістану до його безмежної синяви кінчиками своїх пальців. Легенький вітерець розкидав мої чорні кучері по спині, а сонце омивало моє обличчя ясним світлом, його промінці грайливо бризкали навкруги, розкидаючись теплом і ніжністю.

Як же мені тоді хотілося, щоб час зупинився. Щоб Джульєн розгойдував мене, а я не припиняла сміятися.

 

Вечір прокотився двором чарівника і осів тихими сутінками. Серед темряви неба прозирали дрібнесенькі сріблясті зірочки, а поміж ними сяяв великий місяць-молодик.

Я пішла до ванної кімнати, прийняла теплий душ, знову одягнула за допомогою магії жовту сукню і, востаннє поглянувши на своє відображення у дзеркалі, саме хотіла виходити з кімнати. Та, раптом, за спиною почувся знайомий жіночий голос. У дзеркалі поруч зі мною стояла жінка. Це була королева Ценізія.

– Казкова ніч сьогодні, правда ж? – промовила відьма, – як вона чарівно огортає все чорною темрявою, чи не так?

– Що Ви тут робите? – зойкнула я, не відводячи очей від постаті, що постала у дзеркалі, – що Вам потрібно від мене?

– Ти ж знаєш, що. Твоя душа і серце, – вона кровожерливо поглянула в мою спину, швидко підійшла з-заду і підставила ножа до шиї, – не здумай пручатися, мале наївне дівча. Я – королева, і мені під силу все. Немає нічого, що я б, захотівши, не отримала. 

– Ніхто Вам не дозволить захопити світи. Зрозумійте ж Ви нарешті, що це неправильно! Ви погубите тисячі мирних невинних життів! – я вдарила ногою відьму.

– Краще не пручайся, інакше я й справді тебе поріжу на шматки! – вискнула вона від неочікуваного болю. – Все одно ти рано чи пізно будеш мертва! Обиратимеш, коли настане твоя смерть?! Може, зараз?!

Королева Ценізія вільною рукою схопила мене за плече, і я заплющила очі. За мить, я розплющила їх і побачила, що знаходжусь у просторій залі, схожій на хімічну лабораторію з різноманітними баночками, скляночками та піпетками. Над нами нависала стеля світло-бежевого відтінку з чорними балками. Попід м'ятно-зеленими стінами, які були прикрашені блискучими чорними топазами, стояли великі книжкові шафи, у яких було безладно складено широкі, великі і маленькі книжки в різнокольорових палітурках. На підлозі була викладена чорна мармурова плиточка з темно-зеленими перламутровими блискітками. У центрі кімнати на підлозі красувався малюнок-фреска у вигляді величезного рожевого лотоса, а навколо нього у справжньому круглому каналі у прозоро-зеленій мерехтливій воді росло жовте, помаранчеве, синє та рожеве латаття.

– Де ми? – запитала я, коли зрозуміла, що знову прив'язана до стільця.

– Хочеш знати, де помреш? Як це мило, – недобре всміхнулася жінка, – у вежі.

Ось так в один день я стала найщасливішою і найнещаснішою водночас. Ценізія безжалісно вирве моє серце, погубить душу і вип'є останнє життя з моїх жил. Чому так? Чому мені подарували щастя і так швидко його вкрали?.. Минулого разу Джульєн врятував мене, та чи зможе тепер?.. Я не хочу наражати його на таку велику небезпеку, але й віддавати своє життя на такі паскудні відьомські мрії теж не збираюся. Потрібно вибиратися з цієї трьохсотклятої вежі, а там чарівники зможуть мене підібрати на ходу. Ось тільки, безумовно, як завжди, є одне "Але", а саме: як мені непомітно прошмигнути під пильним оком відьми? Хоча, б'юся об заклад, у неї можуть бути очі не лише на звичному для нас місці, а й на спині також.

– Як ти гадаєш, як я позбавлю тебе життя? – запитала відьма і посміхнулась із щирою радістю.

– Ви не вб'єте мене. Вам ніхто цього не дозволить.

– Я не прошу чийого-небудь дозволу, – відрізала жінка, – але ти маєш рацію, я не вб'ю тебе. Спочатку, я заберу твоє серденько, а потім... І душу, – вона стала біля одного зі столів з скляночками і почала клопотатися над глиняною, розписаною дивними зеленими і синіми візерунками, мискою. Ценізія налила туди багато прозорої рідини з пляшки, а потім почала додавати по кілька кольорових капель рідин з різних скляночок, перед цим понюхавши їх за допомогою спеціального жесту рукою, як це роблять усі хіміки. Далі вона підійшла до однієї з шаф, добре по ній грюкнула, і на полицях з'явилися інші скляночки з різноманітним магічним начинням, які були більші за ті, що були на столах.

З найвищої полички королева дістала величезну банку і, вимірявши металевим ківшиком, висипала у глиняну миску срібний порошок, схожий на пісок. Далі вона додала туди зелену рідину, від якої у мисці голосно булькнуло, а потім поклала кілька сухих гілочок і дві яскраво-червоні ягоди, які за розміром були схожі на вишні, і почала ретельно перемішувати залізним черпаком. Потім, Ценізія поставила миску з своїм місивом на дощечку, з якої одразу ж дрібними червонястими списами вдарив вогонь прямо у дно миски. Відьма постійно стояла біля своєї "плити" і неспішно помішувала черпаком своє дивне вариво.

Це мій шанс. Так, це єдина можливість втекти звідси, поки ця неприємна жінка готує якесь зілля. Звісно, я можу спробувати звільнитися за допомогою магії, але що, як відьма може відчувати, коли я використовую її? Ні, краще не ризикувати і виплутуватись з мотузки звичними усім шляхами. Я потягнулась рукою і пальцями намацала вільний кінець мотузки, яким було зв'язано руки, спробувала потягнути за нього. Марно. Ще трохи поперебирала вузол, вхопилася за ще один кінець мотузки, потягла за нього і... Ура! Свобода! Тепер потрібно ще розв'язати ноги, але це куди легше, аніж руки, які прив'язані до спинки стільця з-заду. Спочатку, я поглянула на відьму, яка досі стояла зайнята своїм приготуванням біля столу, і взялася до роботи. Добре, що я непогано вмію розв'язувати вузли. Нарешті, я звільнена від мотузки і від цього твердого дерев'яного стільця, але як мені тихо прокрастися до дверей?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍