Донна Тартт - Таємна історія

пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.

Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю вкривала Каміллина кров.

— Ну, давай далі, — заспокоївшись, рівним тоном промовила дівчина.

— Не можу. Боюся зробити тобі боляче.

— Мені й так болить.

— Не можу, — жалюгідно подивився на неї Чарльз.

— Відійди, — нетерпляче проштовхнувся вперед Генрі, став перед Каміллою навколішки й узяв її ступню в руку.

Чарльз відвернувся. Він був майже такий самий блідий, як і сестра. Я аж замислився про істинність тих давніх історій, у яких близнюки відчувають фізичний біль одне одного.

Камілла широко розплющила очі та смикнулася; Генрі тримав у закривавленій руці криву друзку скла:

— Consummation est[68], — оголосив він.

Френсіс заходився мастити рану йодом і накладати пов'язку.

— Господи, — зітхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.

— Молодчинка, — похвалив Каміллу Френсіс, намотуючи бинт навколо стопи. Як і в більшості іпохондриків, його тон був на диво заспокійливим, наче в доглядальника. — Подивись, навіть не заплакала.

— Не настільки боліло.

— Та де там «не настільки», — заперечив їй Френсіс. — Ти просто дуже хоробра.

— Справді, хоробра, — підсумував, зіпнувшись на ноги, Генрі.

Пізніше того самого дня ми з Чарльзом сиділи на ґанку. Надворі раптово похолодало, небо й далі було ясним, але здійнявся вітер. Прийшов пан Гетч розпалити камін, і я відчув легкий відтінок запаху дров у багатті. Френсіс теж перебував усередині, бо займався нашою вечерею, він співав, і його високий чистий голос трохи не в лад линув із кухонного вікна.

Поріз Камілли виявився нестрашним. Френсіс звозив її у травмпункт (із ними зголосився і Банні, бо дратувався через те, що проспав усі пригоди), і вже за годину вони всі повернулись, із шістьма швами на нозі в Камілли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеїном. Тепер же Банні з Генрі грали на галявині в крокет, і Камілла склала їм компанію, пристрибуючи на здоровій нозі та інколи спираючись на великий палець другої, — така її плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.

Ми з Чарльзом пили віскі з содовою. Він намагався навчити мене грати в піке («У нього ж грає сам Родон Кроулі[69] в “Ярмарку суєти”»!), але учень із мене вийшов такий собі, тому карти лежали забуті на столі.

Чарльз відсьорбнув із чарки. Він і не думав перевдягатись, а тому цілий день проходив у халаті.

— Шкода, що завтра доведеться їхати назад у Гемпден, — проказав він.

— Моя б воля, не вертався би, — підтакнув я. — А отак би й жив тут з усіма вами.

— Може, це ще й станеться.

— Що?

— Я не кажу, що зараз. Але, здається, це можливе. Після університету.

— Як так?

Він знизав плечима.

— Ну, Френсісова тітка продавати будинок не збирається, бо хоче зберегти його для родини. Коли йому сповниться двадцять один, він би міг його викупити за безцінь. Та й навіть якби не міг, то в Генрі грошей більше від можливостей його фантазії. Можна було б скинутись і придбати його. Завиграшки.

Мене приголомшила така прагматична відповідь.

— Я мав на увазі, що все, чим би Генрі хотів займатися після закінчення університету (якщо він його закінчить), — це відшукати собі місце, де можна писати книжки й займатися вивченням Дванадцятьох великих культур.

— Що значить «якщо він його закінчить»?

— Ну, він може все облишити. Може знудитися. Він уже раніше говорив про те, щоб покинути універ. Він поступив без особливих причин, а справжньої роботи в нього ніколи не буде — це вже точно.

— Гадаєш, не буде? — спитав я, зацікавлений. Мені завжди здавалося, що Генрі викладатиме греку де-небудь у забутому, але відмінному університеті Середнього Заходу.

— Та ну, — пхекнув Чарльз. — Навіщо воно йому здалося? Гроші йому не потрібні, та й викладач із нього був би нікудишній. І Френсіс у житті ні дня не працював. Мабуть, він би міг мешкати разом із матір’ю, ось тільки того її чоловіка терпіти не може. Тут йому краще. Та й Джуліан недалеко.

Я хильнув із чарки й поглянув на далекі постаті, що блукали лукою. Банні, у якого волосся лізло в очі, готувався зробити удар, махав молотом і переминався з ноги на ногу, ніби професійний гольфіст.

— А в Джуліана є сім’я? — спитав я.

— Ні, — відказав Чарльз із ротом, набитим льодом. — Має якихось племінників, але терпіти їх не може. От поглянь, — раптом промовив він, трохи піднявшись у кріслі.

Я озирнувся. Банні нарешті зробив свій удар, м’яч не влучив ні в шості, ні в сьомі ворітця, зате чудом стукнувся об кілочок у кінці поля.

— Ти дивись, — проказав я. — Б’юсь об заклад, він спробує ще раз.

— Нічого в нього не вийде, — Чарльз знову сів, не зводячи погляду з гравців. — Стеж за Генрі. Він стає в позицію.

Генрі цілив у непройдені ворітця, і навіть із такої відстані я бачив, що він цитує правила. Слабко долинули різкі скрики протесту від Банні.

— У мене майже минуло похмілля, — промовив Чарльз.

— У мене також, — сказав я. Світло на галявинці було золотого кольору, предмети відкидали довгі оксамитові тіні, а заслане хмарами яскраве небо ніби зійшло з полотна Констебля[70]. Мені не хотілося цього визнавати, але я був майже п’яний.

Ми тихенько сиділи й спостерігали. З-над газону пролунав легкий стук дерев’яного молота об крокетний м’яч. У вікні на тлі торохтіння горщиків та грюкання шухляд чувся спів Френсіса, котрий ніби затягнув найщасливішу пісню у світі: «Паршиві ми овечки, ми разом заблукали… бе-бе-бе-бе…»[71]

— А якби Френсіс купив будинок, — нарешті зважився я, — гадаєш, він би дозволив нам тут мешкати?

— Звісно. Удвох із Генрі вони б тут з’їхали з глузду від нудьги. Банні, мабуть, доведеться працювати в банку, але він зможе приїжджати на вихідних, якщо залишатиме дітей із Меріон удома.

Я засміявся. Минулої ночі Банні розводився про те, що він хоче мати восьмеро дітей, четверо хлопців і четверо дівчат. Це спровокувало Генрі на тривалу невеселу тираду про те, як реалізація репродуктивного циклу за своєю природою є неминучою предтечею швидкого занепаду й смерті.

— Просто жах, — кивнув Чарльз. — Я так і бачу його. У дворі. Він начепив якийсь дебільний фартух.

— Смажить гамбургери на ґратці.

— А щось із два десятки гавриків гасає навколо й верещить.

— Пікнік від клубу Kiwanis[72], блін.

— І релакс-меблі від La-Z-Boy.

— Господи.

Раптом у березах зашумів вітер. Із неба прилетів буйний вихор жовтого листя. Я відсьорбнув із чарки. Навіть якби я виріс у