Донна Тартт - Таємна історія

кучерів на голові. Настала майже друга по обіді. Хорт куняв на боці, й одне його око було заплющене лише наполовину, гротескно закотившись під повікою.

«Алка-Зельтцеру» не знайшлося, тому Френсіс сходив у будинок, добув пляшку імбирного елю, кілька кухлів і трохи льоду. Ми трішки посиділи, поки день яскравішав та гарячішав. Каміллі, котра рідко могла вдовольнитися сидінням на місці й постійно пропонувала то гру в карти, то пікнік, то прогулянку на машині, незабаром обридло байдикування, вона втратила спокій і навіть не намагалася цього приховати. Вона мала книжку, але не читала її. Ноги вона закинула на бильце крісла й босою п’яткою затято відбивала летаргійний ритм по плетеній із лози стороні сидіння. Урешті-решт Френсіс, аби тільки заспокоїти її, запропонував прогулятися до озера. Це одразу підняло їй настрій. Займатися більше було нічим, тому ми з Генрі вирішили скласти їм компанію. Чарльз із Банні поснули та хропли на своїх стільцях.

Небо нещадно сліпило блакиттю, дерева відкидали несамовиті тіні червоно-жовтих барв. Босий Френсіс, досі у своєму халаті, обачно ступав по камінні та гілках, намагаючись не розхлюпати склянку свого імбирного елю. Щойно ми дісталися берега, він зайшов по коліна у воду й театрально поманив нас, ніби Іоанн Хреститель.

Ми зняли взуття й шкарпетки. Під берегом вода була чистого, блідо-зеленого відтінку, прохолодною навколо щиколоток. На камінцях, що вкривали дно, грали сонячні зайчики. Генрі, не знімаючи пальта й краватки, добрів до Френсіса, підкотивши штани до колін, схожий на старомодного банкіра в сюрреалістичному сюжеті якоїсь картини. Березовим узліссям шарудів вітер, вивертаючи листя дерев блідим сподом назовні, заплутався в сукні Камілли й надув її, наче білу повітряну кульку. Вона розсміялася й хутенько розправила поділ, але його знову задер вітер.

Ми двоє бродили під берегом по мілині, де вода ледве сягала кісточок. Сонце блищало в яскравих хвильках озера, більше схожого на марево в Сахарі, ніж на реальну водойму. Генрі з Френсісом забралися набагато далі: останній щось розказував, енергійно махаючи руками у своєму білому халаті, у той час як перший склав руки за спиною — Сатана, що пильно вслухається в просторікування невідомого пустельного пророка.

Ми, я й Камілла, пройшли чималу дистанцію, обійшли озеро й повернули назад. Прикриваючи однією рукою очі від сліпучого сонця, дівчина переказувала мені довгу історію про одну пригоду собаки: як він зжував смушковий килимок, що колись належав хазяїнові, про спроби приховати цей факт і врешті знищити всі докази, — але я не дуже уважно її слухав. Вона була надзвичайно схожою на брата беззаперечною, беззастережною красою, що набувала магічних рис, повторена в ній із мінімальними відмінностями. Вона — моя замріяність наяву: один тільки її вигляд будив у мені нескінченні варіації фантазій, від грецьких до готичних, від вульгарних до божественних.

Я задивився на її профіль, заслухався принадними хриплуватими каденціями її голосу, аж раптом підстрибнув, виринаючи з думок, од скрику. Вона спинилася.

— Що сталося?

Вона не зводила погляду з води.

— Подивись.

Біля її ступні розквітнув темний плюмаж крові. Я кліпнув. Тонкий червоний вусик спіраллю обкрутився навколо пальців її ноги, заплітаючись у воді, наче пасмо малинового туману.

— Боже, що ти зробила?

— Не знаю. Наступила на якийсь гостряк. — Вона поклала мені руки на плече, і я притримав її за талію. У її ступні, якраз на підйомі, стирчав уламок зеленого скла завдовжки сантиметрів сім. Кров рясно бурхала в одному ритмі з серцем; закривавлена друзка лиховісно блищала на сонці.

— Що там? — Вона спробувала нахилитись і подивитись. — Усе так погано?

Вона порізала артерію. Крові юшило багато й сильно.

— Френсісе! — заволав я. — Генрі!

— Матінко Божа, — промовив Френсіс, наблизившись. Він хлюпав по воді, підібгавши поділ халата однією рукою. — Що ти втнула? Іти можеш? Дай-но гляну, — казав він, засапавшись від бігу.

Камілла дужче вчепилася мені в руку. Уся підошва забарвилася в червоний колір. Тлусті краплі збиралися на її краю та падали у воду, розбігаючись, ніби чорнила.

— О Боже! — заплющив очі Френсіс. — Тобі болить?

— Ні, — поквапилася відповісти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтів її голос і сполотніло обличчя.

Раптом поруч опинився Генрі. Він нахилився.

— Хапайся за шию, — промовив він і вправно та легко підняв її, ніби соломинку, вмостивши її голову на плече, а протилежною рукою підхопивши її під коліна. — Френсісе, біжи по аптечку в машині. Зустрінеш нас на півдорозі.

— Добре. — Френсіс радий був виконувати чиїсь розпорядження й почалапав до берега.

— Генрі, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю.

Але він не звертав на неї уваги.

— Річарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотці.

До цього я навіть не подумав про джгут. Непоганий із мене вийшов би лікар.

— Не затісно? — поцікавився я в Камілли.

— Усе гаразд. Генрі, може, все-таки опустиш? Я надто важка для тебе.

Він усміхнувся. У нього в одному з передніх зубів була маленька щербинка, якої раніше я не помічав, завдяки ній усмішка Генрі зворушувала.

— Ти важиш, як пушинка, — проказав він.

Інколи, варто статися якійсь нещасливій пригоді, реальність здається надто раптовою, надто чужою для розуміння, і сюрреалізм бере гору. Події вповільнюються до сонної покадрової плавності, порух руки, вимовлене речення заповнюють собою вічність. Дрібнички — цвіркун на бадилинці, прожилки на листочку — збільшуються та виринають у болісному фокусі на задньому плані. Саме це сталося того дня, коли ми поверталися лугом до будинку. Ніби картина надто жива, щоб її можна було вважати справжньою: кожен камінець на березі, кожна чітко окреслена травинка, надто голубе небо, на яке було боляче дивитися. Камілла обм’якла в руках у Генрі й звісила голову, наче небіжчиця, прекрасний вигин її шиї, позбавлений ознак життя. На вітерці абстраговано від реальності лопотить поділ її сукні. Штани Генрі всі в плямах завбільшки з четвертаки, забрьохані субстанцією надто червоною, щоб бути кров’ю, так ніби він на поясі носив малярський пензлик. І в гнітючій тиші між нашими кроками, які не відлунювали, чутно, як тонко й швидко у вухах шумить пульс.

Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збіг Чарльз, усе ще вбраний у свій купальний халат, а за ним слідом нісся Френсіс. Генрі став на коліна й поклав Каміллу в траву. Дівчина піднялася на ліктях.

— Камілло, ти померла? — поцікавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути її рану.

— Комусь, — проказав Френсіс, розмотуючи бинт, — треба дістати скло в неї з ноги.

— Давай спробую я? — дивлячись їй в очі, запропонував Чарльз.

— Тільки обережно.

Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним