Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

цими правами, бо вибори чи довибори чи не щомісяця відбувались по всіх містах, містечках і селищах України.

Окрім того, задовго до буремних подій 1917 р. простежувалися поступові зміни законодавства на користь розширення прав жінок. Закон про страхування для робітників від 23 червня 1912 р. позитивно вирізнявся тенденцією до гендерної рівноправності: «Учасниками лікарської каси є всі, без різниці статі і віку» (ст. 4); «У випадку пологів — вагітним і породіллям учасницям лікарських кас виплачується допомога. Вагітним — за два тижні до пологів і породіллям — протягом чотирьох тижнів» (ст. 11). При цьому вагітна повинна була пробути членкою каси не менше трьох місяців до пологів, і якщо вона працювала в останні два тижні або одразу після пологів, то допомогу не отримувала — тільки власну зарплатню. Саме цей алгоритм перейняли згодом більшовики. Звісно, такі прогресивні закони царський уряд запровадив у відповідь на масові страйки й активність громадських діячів. Характерно, що міністерство внутрішніх справ підтримувало ці нововведення, бо розуміло, що самими лише репресіями не здобудеш спокою в країні.

Світське розлучення в Російській імперії було можливе, але церковне «розвінчання» — вкрай складна процедура, здійснити яку з ініціативи жінки було неможливо. Більш реальний сценарій для мешканок губернських міст — отримати «окремий вид на проживання» з відповідною печаткою в паспорті чоловіка (до 1905 р. жінки не мали власних паспортів) після розслідування та висновків представників МВС і підпису губернатора. Діти мали залишатись із батьком. Однак реальне життя було більш різноманітне: приміром, Олександра Коллонтай та Інеса Арманд самі вирішили не займатись вихованням відповідно сина та п’ятьох дітей і довірили це своїм чоловікам, навідуючи нащадків, коли їм було зручно. А от Євгенія Бош (провінціалка з Півдня України) від чоловіка такої «підтримки» не мала і під час арештів дочки перебували в її матері, правда й матеріальний стан її чоловіка значно поступався. Зазвичай логіка дій була саме такою: чоловіки-батьки, які не належали до вищого світу, не квапилися забирати дітей у своїх (колишніх) дружин.

Як свідчать історичні факти, вкрай необхідні законодавчі зміни у становищі жінок відбулись наприкінці існування Російської імперії та під час революції, тому більшовики, щоб вигідно відрізнятись від решти політичних сил, змушені були йти на ще радикальніші заходи щодо жіночої емансипації або приписувати собі досягнення попередників.

Зміни, прийняті більшовицькою владою

Одразу після Жовтневого перевороту почали публікувати «декрети» — законодавчі акти нової влади. З одного боку, ці закони лібералізували життя громадян, а з іншого — кардинально зменшували владу церкви та міністерства внутрішніх справ. 16/29 грудня 1917 р. було опубліковано «Декрет ВЦВК та РНК про розірвання шлюбу» за підписом Якова Свердлова, за яким усі громадяни Російської республіки незалежно від віросповідання мали право на розірвання шлюбу. За два дні, 18/31 грудня 1917 р., з’явився «Декрет ВЦВК та РНК про громадянський шлюб, про дітей та про ведення книг актів стану». Цілком можливо, що більш нагальним було питання саме розлучення, бо головним залишався вибір батьків та опікунів; благополуччя раніше міцних родин могли похитнути війна і революційні перетворення з усіма їхніми неоднозначними наслідками. Можливо, більшовики саме за два дні усвідомили, що спрощення процедури розлучення абсолютно не гарантує, що релігійні структури це визнають, тим більше що саме у церкві відбувались і юридичне оформлення шлюбу, і реєстрація новонароджених (під час хрещення в метричних книгах фіксували дату народження, хрещення, імена батьків, а у позашлюбної дитини — тільки матері). Таким чином, «декрет» заснував паралельну бюрократичну систему.

Питання позашлюбних дітей також було актуальним. За даними статистичного збірника «Памятная книжка Харьковской губернии на 1861», у повітах губернії кожну 30-ту дитину народжувала незаміжня, у місті Харкові — кожна п’ята дитина була народжена поза шлюбом. Більшовики ж прагнули переформатувати старий устрій і, як класичні популісти, «захистити» всіх знедолених — а самотніх матерів розглядали як потенційний електорат.

Що ж держава диктатури пролетаріату запропонувала класові-гегемону? 22 грудня 1917 р. (4 січня 1918 р.) було опубліковано «Декрет про страхування на випадок хвороби», який трохи збільшив дореволюційні норми (до шести тижнів до та після пологів). У Російській імперії аборт був кримінальною справою — за це карали позбавленням усіх прав стану та засланням до Сибіру як жінок, так і тих, хто виконував цю операцію; переривання вагітності було дозволено лише за медичними рекомендаціями. У радянському законодавстві з 1920 до 1936 р. ця процедура була дозволена, але із зауваженням про пріоритетне право робітниць на аборти в лікарнях і пропорційно більшу кількість ліжок для них — відносно представниць іншого класу.

Більшовики відчайдушно намагалися імітувати правову державу і прагнули розширити свою електоральну базу. Заради цього було значно знижено вікову планку для виборців — із 25 років до 18 років — на виборах до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, а до міських рад можна було обиратися з 19 років. При цьому існувала Примітка № 3, у якій зазначалося, що «губвиконкому надається право зменшувати встановлену вікову норму для певних категорій виборців кожного разу з дозволу Наркомвнусправ». Приміром, на початку 1921 р. в «першій столиці» тільки від одного району були обрані дві жінки, яким іще не виповнилося 19 років, проте одна з них була членкою КП(б)У, і, мабуть, саме на такі випадки була розрахована примітка. Крім того, навіть можна було спостерігати «позитивну гендерну дискримінацію» — у цих дівчат було більше шансів бути обраними, ніж у чоловіків партії меншовиків чи боротьбистів. Однак навіть у 1922 р. діяла «Постанова Президії ВУЦВК про регулярні перевибори та скликання в установлені строки з’їзди Рад», за ст. 1 перевибори до міської ради відбувались кожні шість місяців. Враховуючи те, що депутатів у Харківську міську раду обирали близько 1 тис., не враховуючи кандидатів, про самостійну дієздатність такого представницького органу влади годі й думати, він слугував лише для максимальної активізації компартійного прошарку і популяризації вступу до лав КП(б)У, і така тактика доволі добре спрацьовувала.

Іще одним видом «позитивної гендерної дискримінації» стало висуванство жіноцтва, що спочатку відбувалося на рівні документів для внутрішньопартійного користування, але згодом було юридично закріплене: уперше було задеклароване в документах XIV з’їзду ВКП(б) і продубльоване в рішеннях IX з’їзду КП(б)У (грудень 1925 р.). Проте, судячи з виступу Постишева, партія тільки «на XII році (1928) різко ставить питання про те, щоб жінку-робітницю, жінку селянку-біднячку й середнячку можна сміливіше, якомога рішуче просувати на керівні пости громадської, профспілкової та державної роботи». Тобто знову ж таки підкреслюється суттєва зміна у внутрішній політиці й паралельно — попередня байдужість партії щодо справжньої рівності між чоловіками та жінками.